Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

віз. Це логічно. Але все одно лишається щось осоружне. Тепер я не раз думаю про те, скільки почестей віддавала відпускникам, які проїздили повз нас, як їм потурала і яку виявляла до них повагу. А частина з них поверталася з Парижа чи Осло — міст, які пролягали від фронту далі, аніж Берлін, який постійно бомбили. Або ж вони взагалі приїздили з цілком мирних точок — Праги чи Люксембурга. Навіть коли вони їхали з фронту, до 1943 року здавалися такими доглянутими і вгодованими, як мало хто нині. І вони радо розповідали історії, в яких поставали хорошими хлопцями. Нам же доводилося припнути язики і вдавати, ніби це нас, саме нас, оминула біда. Бо ж інакше нас урешті не схоче торкнутися жоден чоловік. Якби ж бодай було справжнє мило! Я так часто мрію про те, щоб як слід себе відшурувати! Вірю, що після цього навіть моя душа почувалася б чистішою.

Після обіду — добра розмова; хочу занотувати все докладно, бо й досі розмірковую про неї. Неочікувано прийшов згорблений хімік із лимонадної фабрики; я вже про нього майже забула, хоча коли сиділи в бомбосховищі, ми з ним не раз перекидалися слівцем. Майже весь цей час він пересидів у сусідському підвалі, який так і не знайшли. Туди не проникнув жоден росіянин. Але, звісно, він дізнавався всі гарячі новини від зґвалтованих жінок у черзі по воду. Одна з них, зовсім короткозора, втратила при цьому окуляри і тепер тільки безпомічно роззиралася довкола.

Виявляється, що згорблений хімік — «товариш». Себто до 1933 року він належав до Комуністичної партії, а одного разу навіть здійснив із групою інтуристів подорож Радянським Союзом і знає кілька слів російською. У підвалі він не зізнався, але ж і я не розповідала йому про свої подорожі та знання мови. Таку незграбну недовіру нам прищепив Третій Райх. Але все одно я здивувалася:

— Але чому ж ви тоді не вийшли наперед і не зізналися росіянам, що ви їх симпатик?

Він дивиться на мене знічено:

— Та я б і зізнався, — каже він тоді. — Просто хотів, щоб минули перші дикі дні. — А потім додає: — Цими днями я зголошуся в ратушу. Щойно відновиться влада, я запропоную свої послуги.

(Що я подумала, але йому не сказала, то це те, що він, мабуть, не наважився через свій горб. Під час такого кипіння чоловічої люті він удвічі болісніше переживав своє каліцтво, яке в очах цих сильних варварів перетворювала його на недолюдину, жалюгідну істоту.) Його голова глибоко посаджена поміж плечі, кожен рух дається через силу. Але очі в нього блискучі й розумні, а мова — жвава.

— Ну, тепер ви вже не плекаєте ілюзій? — запитую його. — Розчарувалися в своїх товаришах?

— Аж ніяк, — каже він. — Ми не маємо сприймати все, що сталося, надто дріб’язково й особистісно. Вони дали волю поривам та інстинктам. Бажання помститися теж зіграло свою роль; адже ми їм теж добряче насолили на їхній батьківщині. Мають настати заспокоєння і усвідомлення — як у нас, так і в них. Вчорашній світ — це якраз наш старий Захід. Нині народжується новий світ, світ завтрашнього дня, і це народження сповнене болю. Слов’янство, юне і неторкане, виходить на арену світової історії. Країни Європи знищать свої кордони і пристануть до більших утворень. Як колись Наполеон нищив малі престоли й крихітні землі, так і тепер переможні великі держави зметуть країни та нації.

Я на це:

— То ви думаєте, що Німеччина невдовзі стане частиною Радянською Союзу, радянською республікою?

Він:

— Хотілось би.

Я:

— Таж тоді нас розпорошать і позбавлять батьківщини, щоб знищити нашу народність.

Він:

— Цілком можливо, що ми, нинішні німці, є лише цапами-відбувайлами, перегноєм і перехідним етапом — ну, може, ще вчителями. Але я вважаю, що від нас самих залежить, чи зможемо ми й за нових обставин прожити гідне життя. Кожен залишається сам на сам із собою, хоч би де ми опинилися.

Я:

— Навіть у Сибіру?

Він:

— Цілком вірю, що за доброї волі зможу навіть у Сибіру влаштувати собі достойне життя.

І цьому скаліченому чоловікові можна вірити. Адже він і тут добре влаштувався: був провідним хіміком на великому підприємстві мінеральних вод. Але чи витримає він фізично те, чого від нас, можливо, вимагатимуть? А чи витримають усі решта? Він знизує плечима.

Інколи мені здається, що відтепер я здатна витримати все на світі, хай тільки це напирає ззовні, а не тисне з мого серця. Я так перегоріла і випалилася, що не знаю, чим нині або завтра мене ще можна серйозно схвилювати чи зачепити. І якщо треба буде жити далі, то, може, і серед крижаної пустелі. Ми з хіміком потисли одне одному руки, відчувши, як це додало нам обом сили.

Та все ж тут, у квартирі, мене оточує тривожно бережена буржуазність. Вдова знову почувається господинею свого простору. Вона все відтирає і вичищає; тицьнула мені до рук гребінець, у якому бракує кілька зубців, щоб я вичесала пацьорки на килимі. Тим часом сама вона з піском і содою відчищає кухню; побивається через фігурку з мейсенської порцеляни, якій під час набігу на підвал відбили руку й ніс; нарікає на те, що десь зникла перлинна запонка до краватки її покійного чоловіка: вона геть забула, куди її сховала. Іноді вдова сідає задумливо і раптом висловлює якісь здогади: «Може, я запхала її в коробку для шиття?» І починає розбирати котушки до ниток і старі ґудзики, але застібку так і не знаходить. Але загалом вона жвава жінка, яку нічим не налякати. Скрині вона розрубує краще за мене: навчилася цьому, підглянувши за львівським поляком (тому це дуже добре вдавалося завдяки нападам люті). До речі, уже весь дім тим часом дізнався про різницю: «Українка — ось. Ти — ось!»

Надворі нині сонячно. Ми без кінця тягаємо воду, попрали постільну білизну, застелили моє ліжко свіжою постіллю. Після всіх цих гостей у чоботях це була нагальна потреба.

Внизу в пекаря юрмища людей, галас і балачки проникають крізь наші вікна без шибок. При цьому хліба ще немає — лише номерки на завтрашній і післязавтрашній хліб. Усе залежить від борошна і вугілля, на які очікує пекар. Проте з кількома брикетами, які ще лишилися, він спік кільканадцять буханців для будинку. Свою щедру частку отримала і я. Пекар не забув, як я заступилася за його дружину, коли до неї чіплялися хлопці. Продавчиня Ерна з пекарні — та сама, яка вціліла