Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

«Скільки ж вас є? — питається подумки в тих, що нишкли, зближаючись, із городищем, на плотах. — Один, другий, третій, четвертий… П’ять плотів і на кожному з них не більше тридцяти мужів. На що ж вони сподіваються?»

— Приготувати луки, сулиці, — зично повелів воям, що стояли на заборолі, — каміння також.

Тут не було ані баліст, ані скорпіонів, єдина надія вразити супостата на відстані — стріли та сулиці. Тож мужі не стали ждати, доки обри пристануть до берега. Цілилися в них із луків і прискали стрілами. Якийсь час зусилля їхні ішли намарне — обри надійно прикривалися щитами. То вже пізніше, як пристали до берега та змушені були іти на приступ, щити не всім і не завжди допомагали. То один, то другий скрикував лячно і падав нерухомо чи корчився, язвлений, на землі. А стріли летіли густо і що не крок, то прицільніше. Коли ж полетіли зі стін сулиці, а вслід за сулицями полетіло й каміння, обри і зовсім стенулися, не знали, куди податися їм: таки вперед, до порівняно невисоких стін чи далі від них?

— Вершники, привідцю! Обри пруть від лісу!

«То це і вся загадка? — осміхнувся сам собі Данко. — Пробі! За кого ви, обрини, маєте мене, сина князя Волота, котрий он як скородив вам свого часу ребра?»

— За стіни! — повелів мужам своїм. — Добивайте цих, що підпливли на плотах, і назад мерщій. Всім іншим, — підвищив голос, — зустріти лави обринів стрілами і сулицями!

Авари йшли на городище видовженим клином, і йшли навально, на всю кінську пору, а Данко доглядався до тієї навальності й силкувався прикинути в помислах, скільки їх, обрів. Либонь, турма, одначе далеко не повна. Чому ж так? Розгубили терхани свої сотні у попередніх січах чи приховали до слушного часу в лісі? Який вдячний він був би тим із своїх, що сидять у засідці, коли б дали знати: усі обри йдуть на приступ чи не всі? І послухи по околіях мовчать. Що сталося? Потрапили до рук аварів чи пробиваються до Берестового окольними путями і запізнюються із звідами?

— Дати сотням, що в засідці, вижу: оборонці городища стають із обрами до січі! З нами боги, братіє! За нами — земля-медоносиця славної Тивері!

Певний час доглядався не так до обрів, як до своїх: чи надійно стоять, чи вправно діють? Далі те й робив, що кидав позирки на лави супостатів. Ціляться авари передусім на ворота. Он як пориваються до них, засипаючи тиверців стрілами та прикриваючи собою воїв, що цуприкують доправлені уже якимсь дивом колоди-бивні. Заздалегідь довідалися, що ворота в городищі не такі вже й міцні, чи всього лиш догадуються? А втім, хай спершу підступлять до них. Мужі його — не якісь там безтямки та слабодухи. Он як разять і тих обрів, що ближче до воріт, і тих, що далі. А ще ж і ріка неабияка перешкода. Міст через неї піднято, хай спробують здолати течію та наблизитися до воріт. Бігме, чи не найбільше гине їх, аварів, у хвилях Ушини.

— Наші, воєводо! — нагадали збоку. — Полишені в засаді сотні вихопилися з лісу.

— Бачу.

А про себе подумав: «Коли б і привідця аварської турми борше побачив те. Ано, що швидше побачить, то ліпше буде».

Певен, коли не зараз, то через мить-другу, а має статися те, що замислив: обри не витримають, загледівши позад себе тиверців, обернуть коней і підуть назустріч сотням, що напирають на них від лісу. А воєводі Данку того й треба. Швидше б загледіли та пішли, то буде те, що треба!

Ждав тієї миті, мов рятунку. І таки діждався. Авари спершу помітно згасли перед стінами городища, далі забалакали, показуючи один одному в той бік, звідки мчали на них тиверські сотні, й почали спішно розвертати коней.

— Пора! — стає на мислі воєвода. — Кінним сотням — у сідло!

Гнідий під ним, як і в багатьох інших: високий, буйногривий. Лиш прудкістю ніг та буйністю норову не всякий огир зрівняється з ним. Як тільки відчув на собі воєводу, а через удила — тверду руку ратного мужа, через остроги — недвозначну спонуку господаря, заіржав дико і став, стримуваний, цапки.

— Міст — донизу! Ворота — навстіж!

Обри не сподівалися наглого нападу з лісу, яким тільки-но пройшли, та ще менше сподівалися вони кінних сотень із городища. Тож і заметалися по полю, а заметавшись, дали Данкові можливість доволі легко розітнути їх навальним ударом своїх сотень навпіл, і вже розітнутих узяти на меч і сулицю.

«Тепер ви в моїх руках, — тішився з того, що вдіяв із обрами так, як хотів. — Тепер ані один не випорсне!»

Йшов поруч із мужами і стинав усіх, хто потрапляв під руку. Те швидко помітили й стали показувати на нього мечами, про щось перемовлялися, показуючи, далебі, запевняли своїх: то антський привідця. Та Данко не зважав на те. Здиблював гнідого й кидав здибленого вперед, а вже як опинявся з-поміж аварів, не доглядався до них і не дослухався до їхніх бесід, разив хвацько і дужо, передусім, зрозуміла річ, тих, що були найближче.

— Слава Перуну! — торжествував, загледівши, що й мужі не відстають від нього, йдуть плече в плече і по один, і по другий бік.

— Слава й хвала!

Певен був: сонце не встигне ще досягти найвищої високості, а обрів, що опинилися в обох зашморгах, повергнуть уже. Он як насідають на них мужі, он яку хіть і волю являють, аби взяти нарешті гору над зайдами і поквитатись за ті невдачі, що терпіли досі. А певність та взяла та й похитнулася. Обри лиш на початку стенулися та кидались то в один, то в інший кут, шукаючи шпарки, через яку можна було б випорснути із зашморгу. Коли ж побачили, такої шпарки немає, а пощади від антів не буде, зібралися з духом і згадали, що вони не хто-небудь — обри, стали злобними та лютими в січі, мовби тури. На них вергають такі, що, здавалось, криця не витримає, удари, а вони або ж ухиляються від них, звиваючись у сідлі змією, або прикриваються щитами і в свою чергу норовлять повергнути необачних. Доводиться одному виманювати такого завзятця на себе, другому заходити тим часом збоку і вибивати з сідла. І в одному, і в другому, і в десятому випадку отак. А січа