Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Де Віола?
— У мене в хаті, — каже Франсія, раптом знову активна. — Пішли. Треба завести тебе всередину.
— Чекайте, — я протискаюся назад за силосні рулони і знахожу Манчі в його куті, він зализує хвіст. Він дивиться на мене і гавкає, такий собі тихий гав, який навіть не слово.
— Я тебе зараз підніму, — кажу я. — Постарайся не дуже мене кусати, лади?
— Лади, Тодде, — скімлить він, поскиглюючи з кожним помахом свого вкороченого хвоста.
Я тянуся вниз, кладу руки йому під пузо і піднімаю його собі до грудей. Він зойкає і боляче кусає моє зап’ястя, а тоді його лиже.
— Усе добре, друже, — кажу я, тримаючи його як тільки можу.
Франсія чекає мене біля дверей склада і я йду за нею на головну дорогу.
Усюди бігають люди. Я бачу чоловіків і жінок з рушницями, котрі біжать до садів, й інших чоловіків і жінок, котрі відводять дітей (от і вони знову) по хатах і так далі. На віцтані я чую бабахи, і крики, і верески.
— Де Гільді? — кричу я.
Франсія нічо не каже. Ми доходимо до передніх сходів.
— А шо Гільді? — знову питаю я, коли ми вилазимо вверх.
— Вона пішла битися, — каже Франсія, не дивлячись на мене, відчиняючи двері. — Вони спочатку натраплять на ферму. А там є Тем.
— О ні! — знову по-тупому кажу я, ніби від моїх «о ні» шось стане так.
Коли ми заходимо, Віола злітає до нас із горішнього поверху.
— Чого ви так довго? — каже вона, її голос трохи гучний, і я не знаю до кого з нас вона говорить. Вона зойкає, коли бачить Манчі.
— Бинти, — кажу я. — Оті твої круті.
Вона киває і кидається вверх по сходах.
— Сидіть тут, — каже мені Франсія. — Не виходьте, що б ви не почули.
— Але нам треба бігти! — кажу я, не розуміючи цього-от всього. — Треба звідци забиратися!
— Ні, Тоддику, — каже вона. — Якшо Прентісстаун тебе хоче, то це достатня причина не дати їм тебе.
— Але в них є зброя…
— І в нас є, — каже Франсія. — Ніяка тута прентісстаунська шпана не візьме цього міста.
Віола вже знову спустилась і зараз копалася в своїй торбі шукаючи бинти.
— Франсіє, — кажу я.
— Стій де стоїш, — каже вона. — Ми тебе захистимо. Обох вас захистимо.
Вона дивиться на нас обох, ніби чекаючи, коли ми погодимося, тоді вона повертається і виходить за двері — певно, пішла захищати своє місто.
Ми секунду дивимся на закриті двері, тоді Манчі знову скімлить і мені приходиться його покласти. Віола дістає квадратний бинтик і свій маленький скальпель.
— Я не знаю, чи воно працює на собаках, — каже вона.
— Краще ніж нічого, — кажу я.
Вона відрізає маленьку полосочку і мені приходиться притримати голову Манчі, поки вона обкручує бинт навколо залишків його хвоста. Він гарчить і вибачається і гарчить і вибачається аж поки Віола не замотує всю-всю рану. Він відразуж сідає зализувати її, як тільки я його відпускаю.
— Припини, — кажу я.
— Свербить! — каже Манчі
— Тупий пес, — я чухаю його за вухами. — Оце ж ти, бляха, тупий пес.
Віола також його гладить, аби не дати йому лизати бинти.
— Ти думаєш, ми в безпеці? — по довгій хвилині тихенько питає вона.
— Я не знаю.
На віцтані чуються нові бабахи. Ми обоє підскакуєм. Ще люди кричать. Ще Шум.
— Відколи це почалося — ні сліду Гільді, — каже Віола.
— Я знаю.
І ще трохи тишини, коли ми загладжуємо Манчі. Ше більше галасу чується з садів над містечком.
Усе здається так далеко, ніби й не відбувається насправді.
— Франсія сказала мені, що Притулок можна знайти, якщо йти за головною річкою, — каже Віола.
Я дивлюся на неї. Цікаво, чи я розумію шо це означає.
Здається так.
— Ти хочеш піти, — кажу я.
— Вони не відступлять, — каже вона. — Ми наражаємо всіх навколо нас на небезпеку. Ти ж не думаєш, що вони відступлять, якщо дотепер не відступили?
Не думаю. Я так реально не думаю. Я нічого про це не кажу, але я так не думаю.
— Але вони сказали, шо зможуть нас захистити, — кажу я.
— І ти в це віриш?
На це я теж нічо не кажу. Я думаю про Метью Лайла.
— Я не думаю, що зараз ми тут у безпеці, — каже вона.
— Я не думаю, шо зараз ми у безпеці будьде, — кажу я. — На цій планеті.
— Мені треба зв’язатися з моїм кораблем, Тодде, — каже вона, майже благаючи. — Вони чекають від мене сигналу.
— І ти хочеш ради цього бігти в невідомість?
— Ти теж хочеш, — кажу вона, — я ж бачу. — Вона відвертається. — Якщо ми підемо разом…
На цих словах я дивлюся на неї, пробуючи побачити, пробуючи взнати, взнати реальне і правдиве.
А вона просто дивиться у відповідь.
І цього досить.
— Пішли, — кажу я.
Ми далі пакуємся безслів і швидко. Я одягаю свій рюкзак, вона натягає свій на плечі, Манчі знову стає на ноги і рушає, і ми виходимо з передніх дверей. Отак от просто, виходимо. Безпечніше для Дальнього Кута, ясно шо безпечніше, чи безпечніше для нас — хто його знає? Хто знає, чи правильно нам так робити? Після того, шо нам наобіцяли Гільді і Франсія, йти важко.
Але ми йдемо. Так і робимо.
Бо то принаймі ми так вирішили. Ліпше би мені ніхто не розказував, шо він має для мене зробити, чим усі ті шо хочуть як краще.
Надворі зараз глибока ніч, але обидва місяці вже світять яскраво. Увага всіх у містечку звернута не до нас, такшо ніхто не зможе нас зупинити. Через місто протікає маленький струмочок, через який перекинута кладка.
— Як далеко до Притулку? — питаю я пошепки на півдорозі через місток.
— Трохи є, — шепоче Віола.
— Як далеко це трохи є?
Вона секунду нічо не каже.
— Як далеко? — знову кажу я.
— Пару тижнів ходу, — каже вона не оглядаючись.
— Пару тижнів!
— А куди нам ще йти?
І відповіді я не маю, такшо ми йдемо далі. Через потічок, далі дорога йде вверх на дальній горб за долиною. Ми вирішуємо піти тудою, найшвиччим виходом з містечка, тоді знайти дорогу назад на південь до ріки і піти за нею. Бенова мапа кінчається Дальнім Кутом, такшо всі керунки ми визначаємо хіба за рікою.
Ми тікаємо з Дального Кута, а за нами йде стільки знаків питань, питань на які ніколи не буде відповіді. Чого мер і пару чоловік проїхали стільки миль аби самостійно напасти на якесь занюхане містечко? Чого вони дотепер женуться за нами? Чого ми такі важливі? І шо сталося з Гільді?
І я шо, вбив Метью Лайла?
І чи було правдою то, шо він підкінець показав мені в свому Шумі там у складі?
То була реальна історія Прентісстауна?
— Що було реальна історія? — питає Віола, коли ми спішимо по стежці.
— Нічо, — кажу я. — І харе до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.