Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Мабуть, четверта чи п’ята година. Я повільно йду по бульварові.

Після патрона був у двох подібних, але один почав розпитувати мене, що нового.

– Получена свєжая хна, – одповів я на це, і скоро він розпрощався, поспішивши когось зустрічати.

Другому ж моя справа здалася легша за легшу; і він такого намолов, що, мовляв, зачекай я ще місяць мінімум, то зароблятиму – він так оберне – приблизно, як Мері Пікфорд… «Буде, буде», – з безсумнівною певністю повторив він про роботу і, обійнявши мене, повів показувати склади…

Але зараз в мені ясність хороша, навіть трохи пустотлива. Хочеться легенько побешкетувати; поборотися з ким чи що. Може, розвіяв я весняними вулицями свою тугу й невдачі, і це стало за причину бадьорості.

Чи заспокоїла й піднесла мене та неясна постанова про посаду, на яку після довгих міркувань довелось пристати; «оповіщу вдома, – рішив я, – про згоду шукати посаду». Я знав – це повинно зробити ефект, дружина враз защебече.

Так, я пристав на це. Дипломатично ухиляючись конкретно думати, я задовольнявся загальником, що зрештою, можна, якось погодити бога і мамону.

«Компроміс не є поразка», – говорив я. І не запитуючи «з приводу» глибин душі, щиро пив з насолоди свого втихомирення.

«Ех ти ж», – граючись, докоряв собі за ранок «паяц слабкодухий. Терсіт в образі Цезаря». І, свіжий, брав безжурно-повними очима – все, що йшло назустріч. На бульварі дивно порожньо. Знизу – по центральній вулиці повний рух, згори – теж саме; тут майже я один іду, і розташовується між величезними будинками надвечірня тиша.

Надходить вечір. Притомлений галас мусить втихомиритись, думаю, скрізь ляже спокій. Тоді просторіше літати фантазіям, день деренчить і заважає.

«І де ти є, – зривається піднесена мисль, – благословенне джерело сили, що поїть мене день у день, день у день?»

…Іду, сміюсь очима і мну свого злота, що непорушний лежить у кишені мого пальта…

В моїм становищі злот – сума, для якої важко знайти надто дорогий товар. Мій план, почитавши в бібліотеці, витратити п’ятнадцять копійок мудріше, ніж це б зробив сам – даруй мені, Велика Революціє – сам Держплан. Обід, вечеря і ще обід… etc… – обраховую.

Проміння од вечірнього сонця красить в червоне верхню половину залізного парканчика коло парку. Там товсто вдягнена тьотя, біля неї корзинка з чимсь.

Дама в блакитнім капелюсі з вуалеткою нахилилась і перебирає в корзині.

Група мене інтригує, переходжу вулицю. Власне, мене зацікавила дама, в якої капелюх, як і в моєї дружини, і яка, я помітив, теж блондинка; з якихсь невідомих мені ознак я вгадую хороші сині очи і той втомно-ніжний жіночий тип, що красиво хвилює мене, хочеться подивитись.

Дама перебирає в корзині букетики пролісків, тьотя, дивлячись згори, мовчки стоїть, і тонюсінька насмішечка вібрує на верхній губі – певно на адресу «моєї» дами.

Я помилився. Бо коли проходжу поуз, і дама, розчервоніла й ніби злякана, оглядається, бачу – великі, сірі, блискучі з поверхні очи, і ця сірість, мов ширма, застує далину. Але мило зворушлива ця дитяча розгубленість.

– Чому так дорого в вас? – чую за собою вібруючу незадоволеність. – Такі букетики я бачила на базарі по десять.

«Ф’ю», – щось бистро приходить у голову мені, я повертаю до групи.

В корзинці – десяток менших букетиків, одного ж, більшого, дійсно привабливого, одкладено. Але дама вагається, очевидно щодо ціни.

– Прошу, скільки за цей? – показую я на відкладений букет.

– Дасте злота, то й забирайте, – готовно відповідає тьотя. – Гарний букет, паничу, не сором і баришні понести…

Мить – і я вагаюсь; але потім звитяжний приступ безумства хоробрих покликає на сміхотворний учинок. Виймаю злота й беру букет. Спершу думка – подарувати його дамі, але вона не дивиться в мій бік, втративши момент, одходжу з букетом.

«Ха-ха-ха! – весело сміюсь із себе. – Радянський безробітний в ролі благородного гідальго: на останнє купує квітки!»

Та поза всім – історія з букетиком безумовно задовольняє мене.

«Кай Юлій, – тішусь я, – вміє витрачати гроші. Це не дешевше viveur-ство (жити в своє задоволення. – Ред.) тих, що обідаючи в ТПОЮЗі (театр юного глядача. – Ред.) за 40 копійок і обважнівши від шклянки пива, покурюють з виразом задоволеного епікурейства „Комінтерн“, при чім солодко позирають в бік якоїсь чепурної службовки, що десь у куточку скромно ламає хліб манікюрними пальчиками. Тут, принаймні, стиль. Тисну руку,» – звертаюсь сам до себе і, перейшовши вулицю, життєрадісним кроком прямую до бібліотеки.

Бібліотеці: «О жовтостінна, в казарменнім, грубої монархії, стилі, моя „Франконія“, на якій Ібаньєс об’їхав навколо світу. Але ні… Що об’їхати навколо світу? Можна об’їхати і розчаруватись, що світ такий маленький: ось уже й приїхав!..

Я люблю тебе глибше, аніж Гарун-аль-Рашід любив нічні квартали свого великого Багдаду, таємніше, ніж Сакія-Муні загадкову глибінь блискучої порожнечі тропічних небес, в яку вдивлявся він делікатно-замисленими очима… І загадкова величність Notre Dame de Paris не остільки дивна, як твоя побудова,