Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

На колінах у мене томик новелок.

Бібліотечна заля переживає той саме час, коли в надвечірнім присмеркові читається найпильніше; повно, панує абсолютна тиша; здається, вся заля, що до самозабуття вп’ялася в книжку, тихо одходить кудись, односиться нечутними струмками під рівномірне гудіння вентилятора.

І я теж, озирнувши побіжно оком столики, розчиняю свій томик, і потроху загальна інерція течії затягає й мене.

Читання – я читаю… Читаю… і мені стає вже душно, і кров починає глухо нагріватися й бунтувати.

Але запойно я п’ю з нечутного джерела, і, здається, можна бачити, як жива сила сходить з мене. Нечутно розсуваючись, переміщаються якісь площі і от – спершу невиразно, потім ясніше – вогненно вже переливаються якісь невідомі кольори, і в далекій перспективі враз народжується чудесне, барвисте життя. Йдучи одна за однією, картини розвиваються в дивній послідовності. Але чомусь обрій затуманюється синім; в моїх очах губляться, розпливаючись, рядки, і – чую – глухий неспокій в мені насторожується. Що це?

Невиразні, примарні потоки линуть один за одним… Вони поспішають, вони товпляться, вони налазять один на один, і йдуть, і йдуть, і йдуть… Скільки їх? Куди вони, такі безжурні переді мною, так захоплені своїм, такі рішучі? От і я: в чорнім з пером капелюсі і в плащі. Я – збоку, дивлюся на похід веселих та похмурих примар… без краю… і невимовний сум безнадійним запитанням тремтить у моїх очах… Я Фауст. Перед мене проходить життя. Туга нерозуміння мене давить, кривить безконечна мука страждання. Я знаю: це мука маленького бога, що хотів би бути богом великим, щоб, розлившись безмежним всесвітом, виповнити собою верх і низ, в кожну форму увійти і у всемірній напрузі вияву знищити початок і кінець… Що з собою несуть і понесли вони, оті безконечні юрби минулого, сучасного, прийдешнього… кожен з них?.. Ах, я – тільки я, обмежена нерозривною оболонкою самітності людина, для якої вічною тайною будуть інші. Я, яка ніколи й нікому не зможе передати саму себе, до краю… до дна… Я маленький бог, не можу стати великим всесвітом, того й болію.

Але сухо ляскають штепселі, і струнка електрика заливає залю. Очи у всіх жмуряться, і всі – ніби прокидаються…

«Вернулися…» Фу. Та це ж просто; ось заля з колонами і столиками, за якими звичайні собі щоденні читачі, з залі можна вийти в коридор і зійти вниз по сходах. Там – звичайна вечірня вулиця, рух і вітрини… публіка, а вгорі, може, зорі чи місяць, і все.

Чари спали… Заля потягається, усміхається, розглядає саму себе. Зсовуються столики, встають, виходять, входять: світло й оживлено.

Зі мною теж метаморфоза відбувається враз і несвідомо: враз, наче й не було нічого; і стомлений читанням, я, щоб одпочити, починаю розглядати столики.

«Того» ще немає. «Той» – це один у ленінці й піджакові. Коли входить до залі, завжди прищурливо зводить брови і жмурить очи: ніби не добачає. Мені хочеться порадити йому справити пенсне. За одним столиком помічаю «справжнього мужа», сидить, закинувши на потилицю руки, білявий профіль показує самовпевненість і гордовитість.

«Цікаво б з цим помірятись поглядами», – думаю і бачу кострубату постать незмінного читача.

«А-а… безмежна доброта, мій милий прототип – він уже тут».

Мій прототип сидить нерухомо в стільці і мовчки переживає муку Христа, якому не призначена Голгота. На нім пом’ята «шинелішка» салдатська, виглядають онучі з ботинок, незагребена копиця переплутаного волосся. Але скільки доброти в зів’ялих очах світиться?! Вона затоплює йому все сіре, порізане борознами обличчя; вона болить йому, ніде діти, ні на кого вилити – тому й вираз очей – безконечна печаль… і мріє вона про маленьку пляшечку спирту…

За вікном – у голубій темені почепились дві зірки. Не хочеться читати. «В повноті акції більш чудес, ніж у болісних мріях Фауста, – коротко зауважую собі, пригадавши недавні переживання… – Мефістофель зник – досягай сам…»

Треба йти, народжується свіжий апетит: я ж не обідав… Але що робити з букетиком, що лежить ось поруч на столі – не принесу ж його додому? Оглядаю сусідніх панночок, і в голові блиснула раптова ідея – еврика!..

Поспішно одриваю клаптик паперу з блокнота і, схвильований образами, що налинули, мерщій, похапцем пишу:

«Тобі, невідомій, з голубими (я вгадую!) очима, незнайомці, що прийдеш сюди – цей букетик синіх камертонів. Перші ніжно прозвучали вони серед дзвінкої переливності ранньовесняної, порожньої ще ночі, пробившись крізь крижану плівку назустріч сріблистим струменям небес…

…І коли нагадують вони тобі про щось безповоротно загублене – співчуваю: я теж багато днів назавжди загубив… Або як радісна наївність твоєї молодості, ще тільки готуючись сприйняти меси життя, таємно хвилюється – теж і я маю на нього, на життя, неоплатні векселі… Хай продзвенить душа твоя тугою радости, відчувши неповторність моменту. І зрозумій прекрасну трагікомедію того, хто, не зробивши до 26 років нічого, задивляється ще на свою зорю, при чім – в екстазі сумнівної віри – болісно хоче забути, що він сьогодні ж не… обідав.