Читати книгу - "Темний шлях, Анні Кос"

Цього разу хольдинги встигли вчасно та зайняли вигідні позиції на підходах до міста. Талгат, поглинений розоренням Астарте, затримався майже на дві доби. Нечисленні піддані конунга чудово знали ці місця і були готові використовувати будь-який горбок, будь-який прихований яр для того, щоб зламати й відкинути супротивника.

Перші короткі сутички швидко перетворилися на затяжні виснажливі бійки. Втрати хана були такі величезні, що вже через два дні боїв він наказав відступити й стати табором у кількох перегонах на північ. Конунг розіслав пошукові загони Степом. Раптовими та частими атаками вони мали знекровити ворога, залякати його і не дати розвідникам навіть носа висунути з табору.

Почалося довге полювання. Хольдинги, немов хижий птах, що падає з небес, атакували раптово, а потім так само раптово ховалися від погоні, вміло маневруючи серед високих пагорбів. Загони, надіслані за ними, часто самі ставали жертвами, і до Талгата поверталися одиниці вцілілих. Хана це злило, як злило і власне безсилля. Втративши перевагу раптового нападу, він був змушений рухатися навпомацки, весь час натикаючись на засідки.

Однак ціною неймовірних втрат кочівникам вдалося відтіснити Ліда на південь. Конунг знав, що прямого зіткнення на відкритому місці йому не витримати, тому наказав відійти під захист стін і готувати місто до оборони.

На світанку хан осадив Теритаку.

Нападники не лізли на стіни сотнями та не намагалися прорватися крізь кам'яні укріплення, як було в Астарте, натомість кіннота кружляла під стінами, обсипаючи обложених градом стріл. Навколо міста рили підкопи, насипали земляні вали та ставили загородження. Талгат наказав, щоб цього разу навіть миша не вислизнула у бік столиці. Проте, на його незадоволення, облога затягувалася.

Теритака стояла на пагорбі, стіни міста спиралися нехай на невисокі, але кам'янисті виступи. До того ж обложені мали значні запаси зерна та питної води, і на довершення всього за стіни вело кілька виходів, у тому числі через печери, про які мало хто з кочівників знав.

На десятий день у війську хана почали лунати невдоволені голоси: розпалені легкою перемогою, а потім принижені безрезультатним блуканням по степу воїни вимагали негайної атаки. Талгат вагався, не бажаючи втратити в атаці половину своїх людей, і тут раптово доля знову посміхнулася хану: місто саме відчинило ворота. Спочатку кочівники не повірили своїм очам, вирішивши, що це ще один трюк хитрих хольдингів. Однак, коли з-за стін долинули крики та звуки битви, стало ясно, що хтось із людей Ліда зважився на зраду. Хан атакував, кинувши на прорив важку кінноту та піхоту, зав'язалися запеклі вуличні бої.

Поки йшла битва, Талгат міряв кроками оглядовий майданчик між наметами й щосили намагався зрозуміти, чому стався заколот і ким є його невідомі союзники. Розгадка виявилася простою та витонченою і прийшла у вигляді одного з чужинців, надісланих на допомогу кочівникам ще навесні.

Пихатий житель півдня з темно-бронзовою шкірою, що вічно кутався в розшиті халати й скаржився на «холод цієї демонової півночі», один з тих, хто з легкістю міг викликати воду з-під землі або прогнати хмари, з поклоном передав хану листа, вкладеного у прикрашений тисненням і золотом шкіряний футляр.

— Мій пан наказав передати вам, якщо випаде нагода.

— Прочитай ти, — скривився хан. — Я не розумію вашу чаклунську в'язь.

— Як накажете, — губ стихійного мага торкнулася ледь помітна зневажлива посмішка. Текст і справді був написаний мовою імперії, яким у степу володіли одиниці, якщо взагалі володіли. Дрібниця, що надійно захищала послання від зайвої уваги.

У листі, підписаному радником імператора, Ундесом Чагатай Шона, докладно викладалося, як кілька місяців тому його люди проникли у Великий степ під виглядом проповідників, торговців та вільнонайманих ремісників. Імперію мало цікавили їхні успіхи у бою чи торгівлі, їхнім завданням були розмови. На перший погляд, вони говорили про різне, але суть послання залишалася незмінною: нащадки Хольда несуть загибель, влада їхня незаконна, а слова та діяння — обман. Подібні промови на думку радника мали посіяти сумніви в боязких, збентежити невпевнених, налякати слабких, зародити сумніви в сильних серцях.

— Схоже, лорд Ундес мав рацію, — додав від себе маг. — Одні купилися на ідею про велич предків, інші — на обіцянку швидкого та легкого багатства, треті просто залишились осторонь. Думаю, боягузи здалися першими, кинулися до того, у кому відчули можливого переможця. Вирішили напевно, що йдуть дорогою розуму. Насправді вони лише відкрили нам шлях за стіни.

— І привели своє місто до загибелі, — задумливо додав Талгат та покликав одного із вартових. — Відправте послання командирам у місті. Хольдингів, які будуть просити милості за свою допомогу, затримати й зібрати на головній площі. Знайти їхні сім'ї. Дітям і людям похилого віку перерізати горло, жінок віддати солдатам там же, у всіх на очах. Потім повісити всіх перебіжчиків до одного. Я хочу, щоб кожен мій воїн знав, яку нагороду одержує зрадник.

***

Лід летів степом на чолі невеликого загону. За його спиною, буквально наступаючи конунгу на п'яти, мчали кочівники, а ще далі, біля самого горизонту, там, де стирчали залишки будинків та стін, що завалилися, до неба тягнувся стовп жирного чорного диму. Конунг підняв руку, загін розвернувся на ходу і підняв луки. Свиснули стріли. З десятка переслідувачів четверо впали на землю, ще двоє згорбилися й обм'якли в сідлах, решта розвернулась і, видавши дикий уривчастий крик, відступила.

Лід обернувся до міста. На його обличчі відбився біль розпачу, розчарування, гнів і якась невимовна, щемлива туга. Він не дивився на своїх супутників, тільки на Теритаку, що гинула, охоплена вогнем і ненавистю. Лоб конунга перетнула сумна складка, з розсіченої скроні по щоці й шиї текла кров, але з його губ не зірвалося жодного слова.

— Треба йти, пане, доки є можливість. Вони повернуться.