Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Інформація про її смерть містила поштовий індекс. Заплативши шість доларів, я отримав п’ять цифр і назву міста: 33134, Маямі. Пошук за прізвищем Тілні і поштовим індексом видав кількох Тілні у цьому районі, двоє з яких померли 1974 року. Одним із них був Фредерік. Згідно з переписом населення 1901 року, таке ім’я мав молодший брат Елсі Мод Тілні. У телефонному довіднику Маямі я знайшов кількох Тілні з таким поштовим індексом. Першою, до кого я прийшов через кілька днів, була Джермейн Тілні.

51

— Так, я знала Елсі Тілні, — сухо відповіла мені Джермейн Тілні. Елсі була тіткою її покійного чоловіка, старшою сестрою її свекра д-ра Фредеріка Тілні. Відтоді, як вона померла, минуло сорок років, тож Джермейн небагато пам’ятала про тітку Елсі, «ласкаву пані», яка з’явилася у їхньому житті всередині 1960-х років. Вона присвятила себе місіонерській роботі як християнка-євангелістка, а тоді покинула це заняття, аби бути зі своїм братом Фредом у Флориді. «Вона була людиною порядною, мовчазною і замкненою у собі». Іноді вона приходила в гості на сімейні обіди, зазвичай у неділю.

Джермейн не мала фотографій і мало що пам’ятала про попереднє життя міс Тілні, окрім того, що в неї був брат у Нориджі, проповідник на ім’я Альберт, і про її місії до невідомих місць. «Вона могла бути у Південній Африці», — подумала Джермейн, докопуючись до суті, але не мала інформації про воєнні роки і поїздки до Відня. Тема війни була дуже делікатною, оскільки Джермейн мала німецькі корені.

— Давніше, — пояснила Джермейн, — мій чоловік Роберт зібрав усю сім’ю, щоб сказати, що ми ніколи не будемо говорити про війну.

Під час війни її свекор Фредерік разом зі своєю дружиною Норою приймали в себе британських солдатів, що прибували до Маямі.

Джермейн спитала, чи багато мені відомо про брата міс Тілні, Фредеріка.

— Мені нічого про нього невідомо, — відповів я.

— Він прожив цікаве життя, — пояснила вона. Фредерік приїхав до Америки у 1920-х роках, «став відомим культуристом{231}, і відкрив Чарльза Атласа[24], який був його другом».

Джермейн порадила мені почитати Фредову автобіографію «Молодий у 73 і більше!». Я знайшов примірник (який згодом подарував мамі на її сімдесят третю річницю) і фото Фреда. У книзі він описував своє тяжке, бідне дитинство у Нориджі, деспотичного батька (також проповідника), тривалі партнерські й дружні стосунки з Чарльзом Атласом.

Джермейн познайомила мене зі своїм племінником Джоном. Єдина телефонна розмова з ним обірвалася: чи навмисне, чи випадково — невідомо. Хоч там як, ця розмова підкинула мені одну чудову зачіпку.

— Елсі Тілні ненавиділа німців, — несподівано сказав Джон без жодних пояснень. — Вона просто ненавиділа їх.

Щось сталося під час війни? Подробиць він не пам’ятав.

Почали промальовуватися нечіткі обриси життя міс Тілні. Вона походила з родини проповідників, яка була з місією у південній Африці, не любила німців, останні роки жила у Коконат-Ґроув, Маямі. Я покопався в африканських місіонерських архівах (багатших і цікавіших, ніж можна собі уявити) і натрапив на слід, який привів мене до архіву бібліотеки Вітватерсрандського університету. Там я знайшов документи про місію міс Тілні до Південної Африки після війни. Серед паперів було кілька рукописних листів.{232}

Я порівняв почерк у листах і на тому клаптику паперу. Вони були ідентичні. Місіонерка і міс Е. М. Тілні з Блубелл-роуд були однією і тією ж особою. Листи свідчили про її вольову вдачу і містили інформацію про часи, проведені у Португалії, а перед тим — у Франції. Тож я звернувся до французьких архівів, де випорпав один єдиний лист, датований лютим 1942 року, написаний французьким військовим офіцером такому собі Отто Ландхаузерові, комендантові «Фронтшталаг 121». Як я дізнався, це був табір для інтернованих у курортному містечку Віттель. У листі йшлося про двадцятьох вісьмох ув’язнених у таборі жінок, яких німці хотіли обміняти на полонених, яких утримували британці. Серед них було ім’я «Елсі М. Тілні, народженої 1893 року»{233}, з британським паспортом, інтернованої німцями до Віттеля.

Джермейн згадувала її брата, проповідника Альберта Тілні, і це відкривало ще один шлях для пошуків. Виявилося, що Альберт був причетний до євангелістської церкви Серрей Чепл у Нориджі, яку заснував Роберт Ґоветт з Вустер-коледжу Оксфордського університету. Ґоветт заснував цю церкву через своє бажання бути вірним Святому Письму, керуючись логікою («безстрашною у своєму прагненні досягнути раціонального обґрунтування»{234}), незалежністю (відкидаючи «загальні доктрини протестантизму Постреформації») і простотою (вживаючи «звичайну просту мову, зрозумілу для всіх»). Я натрапив на копію{235} столітньої церковної брошури, надрукованої 1954 року, де містилася інформація про місіонерську групу, створену 1903 року. Там було вказано всіх місіонерів цієї церкви. Серед них була одна місіонерка, яка покинула Норидж і подалася 1920 року до Алжира, а також зерниста чорно-біла фотографія. На фото була рішуча молода жінка із вольовим обличчям, волосся спало їй на чоло, у простій, елегантній сукні. Після двох років пошуків я дивився на міс Елсі Тілні.

Елсі Тілні, 1920 р.

52

Серрей Чепл була квітучою спільнотою у серці Нориджа, під керівництвом їхнього пастора Тома Чепмана, якому я надіслав електронного листа. Він відповів протягом години, схвильований через моє «дивовижне розслідування», сподіваючись, що це була «саме та Елсі Тілні!». Він переслав мого імейла д-ру Розамунді Кодлінг, церковному архіваріусу. Наступного ранку я отримав електронного листа від міс Кодлінг, яка була «майже впевнена», що моя і їхня міс Тілні були однією і тією ж особою.

Д-р Кодлінг пов’язувала міс Тілні зі своїм [вочевидь, замість «зі своїм» слід читати «з її». — прим. верстальника.] братом-проповідником Альбертом (вона вказала мені на один з його трактатів «Віряни та їхні погляди», який багато років тому можна було замовити