Читати книгу - "Карта днів"

— Лестере Новбл, — звернувся я.

Він трохи зблід.

— Мене звати Стівенсон. І ви заступили мені шлях.

Він спробував прошмигнути повз мене, але я твердо стояв на місці. А він явно хотів уникнути скандалу.

— Ваше ім’я — Лестер Новбл-молодший, і цей британський акцент ви удаєте.

Я дістав із кишені його фото та показав йому. Він на мить закляк, а потім вирвав світлину з моєї руки. Коли він підняв очі та знову зустрівся з моїм поглядом, то здавався переляканим.

— Що вам треба? — прошепотів він.

— Зв’язатися з деким.

Його погляд майнув по вестибюлю, а потім повернувся до мене:

— Пройдіть цим коридором. Зустрінемось за дві хвилини біля кімнати 1-37. Нас не повинні бачити, як ми йдемо разом.

Я вихопив у нього фото:

— Це побуде в мене. Поки що.

Через дві хвилини я зустрівся з ним коло простих дерев’яних дверей, на яких було написано лише «137». Він деякий час не міг упоратись із ключами, його руки тремтіли. Нарешті ми зайшли всередину, і він зачинив та замкнув за нами двері. Кімната була маленька і вся — від стіни до стіни, від підлоги до стелі — заставлена великими світло-коричневими папками з документами.

— Послухай, хлопчику, — промовив він, повернувшись до мене та молитовно склавши руки. — Я не злочинець, окей? — його британський акцент зник, змінившись на ледь помітну гугняву південноштатівську вимову. — В Америці є погані люди, і я не хотів би дати їм себе знайти. Коли я прийшов сюди, то змінив своє ім’я. І ніколи вже не думав, що хтось називатиме мене, як колись.

— Невже тамтешні порожняки були реально набагато гірші, ніж тутешні? — спитав я його.

— Вони були погані, але я забрався звідти не тому. Це через дивних. Вони там просто божевільні.

— О-о? Як так?

Лестер похитав головою:

— Я порушив близько сотні правил, запустивши тебе сюди. Якщо ти хочеш досьє — окей, але на розповіді нема часу.

— Добре, — сказав я. — Що тут є на мисливців на порожняків?

Лестер завагався:

— На кого?

— Я знаю, що ви знаєте, про кого я кажу, — відказав я та розповів йому, що знав із Ейбового звіту про одну з бойових операцій.

У тому звіті було сказано, що Лестер жив у петлі 5 січня 1935 року в Анністоні, штат Алабама, аж поки на ту часову петлю не було здійснено напад, а її імбрину вбито. Ейб із Ейчем знайшли Лестера, що жив самітно у своїй норі в одному з мотелів у їхньому теперішньому часі — тоді це був 1983 рік, — де йому загрожувала велика небезпека передчасного старіння. Їм удалося переправити його в безпечне місце в іншій часовій петлі. Через деякий час після тих подій він, напевне, знайшов дорогу до Англії, що, безумовно, було пов’язано з якоюсь драматичною історією. Але в мене не було часу ту історію слухати, а Лестер, після того як я закінчив розповідати йому, що про нього знаю, узагалі здавався не в настрої щось пояснювати.

— Звідки ти все це знаєш? — запитав він. Усе його тіло напружилось, наче він приготувався почути погані новини.

— Ейб був моїм дідом, — відповів я.

— Він тобі про мене розповів? — голос його все підвищувався. Здавалось, мій візит реально його налякав.

— Не зовсім так, — заперечив я. — Послухайте, приводу хвилюватись нема, як і приводу вдаватися в деталі. Я тут не для того, щоб відкопувати трупи у вашому минулому. Мені просто треба зв’язатися з тим, кого звати Ейч. Ви провели з ним деякий час. Ви працюєте тут, у цій святая святих… — кажучи останні дві фрази, я то однією, то другою долонею показував на Лестера, а потім з’єднав їх у рукостисканні; і цей мій жест мав наочно відобразити причиново-наслідковий зв’язок із моїми діями. — Ви просто найкращий варіант.

Він зітхнув і помітно трохи розслабився. Потім склав руки на грудях та притулився боком до одного зі стелажів.

— Вони не залишали мені візитівок або чогось такого, — сказав він, — а навіть якби й залишили, то це було дуже давно.

— Я сподівався, що у ваших досьє щось таки мусить бути, — промовив я. — Імбрини, напевне, мали якийсь спосіб із ними зв’язуватись.

— То чому б тобі не спитати імбрин?

Щось він став почуватися аж надто комфортно.

— Я намагаюсь бути обережним. Але, якщо я зроблю по-вашому, то, будьте певні, вони дізнаються, що це Лестер Новбл-молодший направив мене до них.

Він спохмурнів.

— Тоді окей, — сказав він коротко. — Зараз гляну, що тут є.

Він повернувся і пішов уздовж стіни, ведучи вказівним пальцем по папках. Ось він витягнув із полиці якусь папку. Проглянув її вміст, бурмочучи щось про себе. Потім пройшов навпростець до іншої стіни та іншого стелажа і дістав іще дві папки. Похитав головою, сховав папки під пахвами та рушив далі. Через кілька хвилин він підійшов до мене та простягнув руку. У його долоні була стара сірникова книжечка.

— Що це? — спитав я.

— Це все, що є.

Я взяв оту сірникову книжечку в руку. Вона була потерта з країв, наче багато часу провела в чиїйсь кишені. Зовні обкладинка була чиста. Із внутрішнього боку розміщувалась реклама китайського ресторану, адреса, якийсь незрозумілий набір цифр і літер, а також написане від руки олівцем «ПІСЛЯ ПРОЧИТАННЯ СПАЛИТИ». Очевидно, дехто проігнорував цю інструкцію.

— Отже, так… — і з цими словами Лестер вирвав у мене фото. — Я сказав би, це чесний обмін, з огляду на те, що мене б можна було звільнити вже за те, що я просто запустив тебе до цієї кімнати, а тим паче дав тобі піти звідси із цим.

— Це просто стара сірникова книжечка, — сказав я. — Що я маю з нею робити?

— Це тобі вирішувати. — Він підійшов до дверей, відчинив їх та почекав, поки я вийду. — А тепер, приятелю, зроби мені послугу, — мовив він ізнов із британським акцентом, — та забудь, що ми взагалі зустрічались.

* * *

Я перетнув Акр із таким поспіхом і з таким