Читати книгу - "Карта днів"

нестримним натиском, що навіть ті люди, котрі мене впізнали, не встигли зреагувати, щоб мене зупинити. Я примчав до будинку Бентама, піднявся сходами, пройшов довгим коридором Панконтуркону до дверей із позначкою «тільки а. сапсан і підопічні», пірнув усередину і вже за мить вискочив на траву свого заднього подвір’я. Навколо була тепла ніч, і я на якусь мить завмер, прислухаючись, як гармонійно перегукувалися між собою цвіркуни та жаби, у той час як крізь вікна моєї вітальні мерехтіло світло від телевізора.

Пані Сапсан на даху вже не було. Ніхто не бачив, як я повернувся. У мене ще був час для себе. Я вирушив навпростець через подвір’я до причалу, пройшов ним до кінця та сів. Це було єдине місце, яке, як я вважав, могло наразі забезпечити мені певне усамітнення — якщо раптом хтось прийде навідати мене, я почую його кроки.

Я дістав свій телефон та сірникову книжечку і став гадати, як її можна використати, щоб добратися до Ейча. Кількахвилинне тикання великими пальцями по екрану допомогло дізнатися, що дивний на вигляд рядок літер і цифр під адресою виявився телефонним номером, який, щоправда, неможливо було набрати, бо він був у алфавітно-цифровому вигляді, який у 1960-х вийшов зі вжитку.

Я провів у Інтернеті пошук того ресторану, що рекламувався в сірниковій книжечці, за його назвою. І удача: він і досі існував. Я подивився його теперішній номер телефону та набрав його.

Спершу я почув серію якихось клацань, наче мій виклик перенаправлявся кудись на інший кінець світу. Потім почулися гудки — разів, може, десять, дванадцять, поки нарешті не відповів непривітний чоловічий голос:

— Так.

— Мені потрібен Ейч. Це…

На лінії затихло. Він поклав слухавку!

Я передзвонив. На цей раз він підняв слухавку через два дзвінки:

— У вас неправильний номер.

— Це Джейкоб Портман.

Запала пауза. Але він не поклав слухавку.

— Я внук Ейба Портмана.

— Це лише слова.

Моє серцебиття прискорилося. Номер був правильний. Я розмовляв із тим, хто знав мого діда. Може, і з самим Ейчем.

— Я можу довести.

— Ну, скажімо, я тобі вірю, — відгукнувся чоловік. — Може, вірю, може, й ні. То що хоче Джейкоб Портман?

— Роботу.

— Пошукай рекламні оголошення.

— Роботу, яку робите ви.

— Кросворди?

— Що?

— Я на пенсії, синку.

— Тоді ту, яку ви робили? Ви, Ейб та інші.

— І що ти про це знаєш? — судячи з його тону, власник голосу несподівано перейшов у оборону.

— Я знаю багато. Я читав Ейбів журнал проведених операцій.

Почулося металеве скреготіння, а потім невеликий гуркіт, наче Ейч щойно підвівся зі стільця.

— І?

— І я хочу допомогти. Я знаю, там досі є порожняки. Може, їх і не так багато, але навіть один може спричинити серйозні проблеми. І ще багато чого зробити.

— Це щедро з твого боку, синку. Але ми більше не займаємося цим.

— Чому? Тому що Ейб помер?

— Тому що ми постаріли.

— Ну тоді, — сказав я з дедалі більшою самовпевненістю, — я почну це сам. У мене є друзі, котрі також можуть допомогти. Нове покоління.

Я почув, як зачинилися дверцята серванта й у чашці задзеленчала ложечка.

— Ти коли-небудь особисто бачив порожняка? — спитав чоловік.

— Бачив. І вбивав їх.

— Це точно?

— Ви не чули про Бібліотеку Душ? Про битву за Диявольський Акр?

— Я не зовсім у курсі останніх подій.

— Я вмію робити те, що робив Ейб. Я можу їх бачити. А також контролювати.

— Знаєш… — він голосно відсьорбнув зі своєї чашки, — можливо, я й чув щось про тебе.

— Ви чули?

— Так. Ти ще зелений, неперевірений. Імпульсивний. А в нашій роботі такі гинуть першими.

Я скреготнув зубами, але стримав себе, і мій голос і далі лунав рівно та спокійно:

— Я знаю, що мені є чого повчитися. Але, думаю, що я також маю і що запропонувати іншим.

— Ха, ти такий серйозний, — його тон здавався і жартівливим, і враженим.

— Так.

— Гаразд. Вважай, ти напросився на співбесіду.

— А це була не вона?

Він засміявся:

— Навіть поруч не кашляла.

— Ну добре, а що я?..

— Більше не дзвони. Я сам подзвоню.

На лінії затихло.

* * *

Я кинувся в дім, помахав рукою своїм друзям, коли пролітав повз них у вітальні — вони дивились якесь кіно про зомбі, — і тоді Емма швидко скочила на ноги та побігла слідом за мною до порожньої спальні.

Там вона міцно обняла мене, а потім штовхнула в груди:

— Починай розповідати, Портмане.

— Я зв’язався з одним зі старих партнерів Ейба. Щойно говорив із ним по телефону.

Вона, широко відкривши очі від несподіваної новини, зробила крок назад.

— Лапшу зніми.

— Я серйозно. Той мужик, Ейч, багато років працював із моїм дідом. Вони здійснили разом офігенну купу місій. Але тепер він старий і потребує нашої допомоги.

Можливо, я там трохи перегнув. Але тільки трохи. Ейч дійсно потребував нашої допомоги, тільки спершу він мав переконатись у цьому.

— Допомоги в чому?

— В одній місії. Тут, у Америці.

— Якщо йому потрібна допомога, він має звернутися до імбрин.

— Наші імбрини не мають влади в Америці. Америка ж, як із усього видно, своїх імбрин не має взагалі.

— Чому не має?

— Не знаю, Ем. Є сто тисяч речей, котрих я не знаю. Зате я знаю, що Ейб замкнув оті дверцята в підлозі кодом доступу, який тільки я знав. І журнал своїх місій він залишив так, щоб я зміг знайти. І якби він мав щонайменшу впевненість, що колись і ти будеш тут, він був би не проти, щоб його журнал знайшла і ти.

Вона відвела погляд, борючись із думками.

— Ми не можемо ось так просто втекти на якусь місію. Пані Сапсан ніколи цього не допустить.

— Я знаю.

Вона пильно глянула на мене:

— А в чому полягає місія?

— Ще не знаю. Ейч сказав, що буде на зв’язку.

— Тобі реально так не подобається те завдання, що дали імбрини, га?

— Так. Дуже.

— Я думаю, ти б із ним упорався. Те, що ти сказав мить тому, було гарною мотиваційною промовою.

— То ти зі мною?

На обличчі її з’явилася широка