Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова 📚 - Українською

Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Житіє моє" автора Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 279
Перейти на сторінку:
навмисне світлого, без жодної чорної нитки, піджака, модного в цьому сезоні бежево-картатого забарвлення з трохи недоречною яскраво-червоною краваткою. Данина традиції! Чорний колір, так само як і білий, в Краухарді не вважається траурним. Раніше цим питанням тут ніхто не переймався, але, в кінці кінців, народ зупинився на багряно-червоному. Ошатно, практично, крім того, червоний був символом «чистої смерті», тіла, не оскверненого дотиком Потойбічного (хто бачив ґулів, той зрозуміє). Але хизуватися траурними кольорами було не прийнято. Шану небіжчикові віддавали, влаштовуючи пишні поминки і беручи під опіку його родичів (особливо, неповнолітніх дітей), особливі права отримували також домашні тварини (кінь, собака, кішка). І що характерно: якщо з останнім погоджувалися усі, то краухардські поминки слугували за популярну тему для анекдотів. Все через те, що приїжджі часто плутали їх з весіллям — зовні різниці майже ніякої, хіба що пісні інші і солодкого на столі нема. А що в цьому такого? Те і те — події, які вимагають від родичів немало оптимізму. Я от, наприклад, цілком щиро ніколи не розумів популярності серед білих жалоби і печалі — скажіть, якій нормальній людині сподобається, якщо його близькі ридають і рвуть на собі волосся? Лише збоченцеві! А такого який смисл ховати, взагалі?… Близьких родичів у дядька Ґордона не було, принаймні, ніхто про них не знав, худоби сільський алхімік зроду не тримав, так що з усього списку залишалася лише п’янка. На що, власне, я і розраховував.

Проникнувшись відчуттям моменту, провідник в рукавичках виніс на перон велику шкіряну валізу з маленькими залізними коліщатками. Я дав йому крону.

— Ох, Томасе! — сплеснула в долоні мама. — Який ти гарний!

— Здрастуйте, — скромно привітався я, давлячи в собі задоволену посмішку.

Джо чухав потилицю, вирішуючи, куди пристроїти таку шикарну валізу.

— Та кидай ти її ззаду, — вирішив я його вагання. — Потім закляттям почищу.

Головне, щоби зовнішній вид зберігся до того моменту, коли запрошені на поминки гості ще здатні щось помічати, тобто, десь до полудня. Успіхи учня роблять честь його наставникові!

В останню путь Ґордона Ферро проводжали усією долиною. Ми встигли приїхати до того, як винесли тіло. Ще за ранкової прохолоди прогулялися до кладовища, почекали, поки священник виконає усі необхідні для остаточного упокоєння ритуали, і кинули на труну по дрібці солі. Я виглядав, як ходяча реклама користі освіти, і навіть зумів виголосити коротку промову про вдячність до свого першого вчителя. Присутні з розумінням покивали і вирушили назад, до столів, накритих на машинному дворі прямо під відкритим небом. Зазвучали перші пісні, хтось почав вибивати на бубні запальний ритм, в руках у найкрасивішої дівчини села (дочки старости) з’явився вимпел, який символізував, що ховають чорного мага. Вуличні гуляння також входили в традицію: яке би божество тепер не вирішувало долю небіжчика, воно повинно було знати, благодійником для скількох рідних і близьких той виступав, і приймати їх думку до уваги.

Поминки дядька Ґордона пройшли з вогником: піднімали тости і виголошували побажання «щасти старому перцю, куди б він не попав»; деякі, особливо злопам’ятні гості згадували, що старий злиняв у кращий світ, не відремонтувавши їм якусь там штуку (цих я собі подумки занотовував — виконувати обіцянки небіжчиків-родичів вважається хорошим тоном). В цілому народ був настроєний оптимістично і стосовно дядькової душі, і стосовно власного майбутнього (хтось же повинен був замінити тут покійного алхіміка). Звучали пропозиції, щоби вільне місце зайняв я, але я відмовився тим, що ще вчуся. Традицію було дотримано в кращому виді.

Мій сусід за столом захоплююче описував усякі витівки і неприємності, в які дядько Ґордон влипав у молоді роки. З образом жовчного і прагматичного алхіміка ці пригоди в’язалися слабо.

— До речі, а чому труна була закрита? — поцікавився я.

Сусід хукнув:

— Ну так він же раптово, на вулиці помер. Звірята тіло трохи пообгризали.

Дивно. Навколо дядькового будинку завжди стояли закляття для відвертання дрібної живності — волохатих сусідів алхімік не любив.

— А де він помер?

— Та ось там, за майстернею його знайшли!

Тим більш дивно. Що він в принципі міг там робити?

До темряви затягувати гостину не стали — ніч у Краухарді прийнято зустрічати вдома. Це ще одна місцева екзотика — всі п’ють, але п’яних в дупель практично нема, інакше на наступний день похорони можна би було влаштовувати знову (думки про потойбічне, взагалі, діють дуже конструктивно), Дружини потихеньку вели геть чоловіків, ті непевно пленталися слідом. Я зумів протриматися до кінця, не упавши під лавицю і не заляпавшись салатом з ніг до голови (чистячі закляття у мене поки виходили слабенько), крім мене найтверезішими виявилися Джо і староста долини (виключно правильний для Краухарда чолов’яга), природньо, до нас стали звертатися з проханнями про допомогу посунути те чи інше п’яне тіло. Вчасно уловивши цей момент, я зробив вигляд, що йду до вітру, і непомітно зник за господарськими будівлями. Не вистачало ще, щоби мене під кінець обригали! Для певності, треба було почекати з півгодинки, наприклад, пройтися до місця раптової смерті дядька Ґордона і вияснити, що ж у нього там все-таки сталося з відвертаючими закляттями.

В голові приємно шуміло. З другого краю долини хатки ще купалися в променях сонця, а на північному схилі було вже прохолодно і досить-таки темно (добре ще, кущів навколо нема, а то я би в них заблукав). Сказати, де саме помер старий алхімік, було неможливо — всі камені виглядали однаково, але відвертаючих чарів і справді не відчувалося. Цікаво, чому? Можливо, саме через це дядько і поліз сюди — переважно жагою до скелелазання він не страждав.

Я вирішив піднятися ще трошки догори схилом і пошукати печаті — такі круглі гранітні шайби, які переважно слугують як якорі для побутової магії. Вгадайте, чому гранітні, а не свинцеві, скляні, чи золоті? Я довго сам не міг цього зрозуміти, поки Ракшат не вломив нам прямим текстом «шоб не сперли». Хоч найкраще за все закляття в себе приймають срібло і мідь. Грубі кам’яні циліндри знайшлися майже відразу. Відвертаючі руни на кожному з них були, тобто, теоретично, ніяка дрібна погань не могла наблизитися до житла алхіміка і осквернити його труп. Пояснення могло бути лише одне — десь було розімкнуто контур. Низку печатей було викладено досить часто, так що крадіжка чи руйнування одної чи двох з них не мали би вплинути на працездатність закляття. Я загорівся було ціллю обійти периметр до кінця, але вогник здорового ґлузду підказав мені, що для цього заняття краще вибрати інший день.

Наприклад, коли часу до заходу сонця буде більше, тому що надмірно самовпевнені чорні маги в Краухарді довго не живуть. І взагалі, пити треба менше.

Я зітхнув, подивувавшись, як швидко життя в місті відучило мене від обережності, і став потихеньку

1 ... 41 42 43 ... 279
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова» жанру - 💛 Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"