Читати книгу - "Гра янгола"

Я звівся на ноги й наготувався йти.

– Вас десь чекають, сеньйоре Мартін?

Я йому нічого не відповів, але затримався.

– Хіба людина не переживає, коли знає, що могла б багато чого зробити, щоб потім жити в здоров’ї та достатку, не маючи жодних зобов’язань? – сказав Кореллі за моєю спиною. – Хіба ви не відчуваєте гніву, коли таку можливість виривають у вас із рук?

Я повільно обернувся.

– Що таке рік роботи супроти можливості зробити реальним усе, що вам хочеться? Що таке рік напруженої праці супроти можливості довгого життя без жодних проблем?

«Це й справді ніщо, – сказав я сам собі. – Для мене ніщо».

– У цьому суть вашої обіцянки?

– Призначте ціну самі. Ви хочете підпалити світ і згоріти разом із ним? Зробімо це разом. Але ціну призначаєте ви. Я готовий дати вам те, чого ви найбільше бажаєте.

– Я не знаю, чого я бажаю найбільше.

– Я певен, що знаєте.

Видавець усміхнувся й підморгнув мені. Він підвівся й підійшов до комода, на якому стояла лампа. Висунув першу шухляду й дістав звідти конверт із пергаменту. Подав мені, але я не взяв його. Тоді він поклав його на стіл, що стояв між нами, і знову сів, не сказавши й слова. Конверт був відкритий, і з нього визирали пачки стофранкових банкнот. Цілий статок.

– Ви зберігаєте всі ці гроші в шухляді й залишаєте двері незамкненими? – запитав я.

– Можете порахувати їх. Якщо вам здасться мало, назвіть свою цифру. Я вже вам сказав, що не збираюся торгуватися з вами.

Я подивився на це багатство тривалим поглядом і зрештою похитав головою. Принаймні я його бачив. Воно було реальним. Пропозиція та гординя, що опанувала мене в ці хвилини безнадії та розпачу, були реальними.

– Я не можу взяти їх, – сказав я.

– Ви думаєте, це брудні гроші?

– Усі гроші брудні. Якби вони були чисті, ніхто б їх ніколи не брав. Проблема не в цьому.

– А в чому?

– Я не можу взяти їх, бо не можу прийняти вашу пропозицію. Я не міг би її прийняти, навіть якби хотів.

Кореллі зважив мої слова.

– Ви мені дозволите запитати чому?

– Бо я помираю, сеньйоре Кореллі. Бо мені залишається кілька тижнів життя, а може, днів. Тому щось пропонувати мені немає сенсу.

Кореллі опустив погляд і поринув у тривалу мовчанку. Я слухав, як вітер шарпає вікна й свистить над будинком.

– Не кажіть мені, що ви про це не знали, – докинув я.

– Я здогадувався.

Кореллі залишився сидіти, не дивлячись на мене.

– Є багато інших письменників, які можуть написати для вас цю книжку, сеньйоре Кореллі. Дякую за вашу пропозицію. Вона перевершила всі мої сподівання. На добраніч.

Я рушив до виходу.

– Я міг би допомогти вам подолати хворобу, – сказав він.

Я зупинився на півдорозі й обернувся. Кореллі був лише за дві п’яді від мене й пильно на мене дивився. Зараз він здався мені вищим, аніж тоді, коли я вперше побачив його в коридорі, а його очі були більшими й дуже темними. Я бачив, як моє віддзеркалення в його зіницях зменшувалося, мірою того як вони збільшувалися.

– Вас тривожить мій вигляд, друже Мартін?

Я проковтнув слину й зізнався:

– Так.

– Будь ласка, поверніться до зали й сядьте. Дайте мені можливість пояснити вам більше. Що ви зрештою втрачаєте?

– Нічого, – погодився я.

Він обережно взяв мене за лікоть. Пальці в нього були довгі й бліді.

– Вам немає чого боятися мене, Мартін. Я ваш друг.

Його доторк був мені приємний. Я дозволив повести себе в залу й слухняно сів, наче малий хлопчик, який чекає, що скаже йому дорослий чоловік. Кореллі став навколішки біля крісла й подивився мені у вічі. Він узяв мою руку й сильно стиснув її.

– Хочете жити?

Я хотів відповісти йому, але не знайшов слів. Я відчув, що в горлі мені утворився клубок, а очі наповнилися слізьми. Доти я не розумів, як мені хочеться й далі дихати, і далі щоранку розплющувати очі й мати змогу вийти на вулицю, щоб ступати по каменях, бачити небо, а надто щоб зберегти пам’ять.

Я кивнув головою.

– Я допоможу вам, друже Мартін. Я тільки прошу, щоб ви повірили в мене. Прийняли мою пропозицію. Дозвольте допомогти вам. Дозвольте, щоб я дав вам те, чого ви найбільше хочете. Така моя обіцянка.

Я знову кивнув головою.

– Гаразд.

Кореллі усміхнувся й нахилився наді мною, щоб поцілувати мене в щоку. Губи в нього були холодні, як лід.

– Ви і я, друже мій, удвох зробимо великі справи. Ви побачите, – прошепотів він.

Він дав мені хусточку, щоб я втер сльози. Я зробив це, не відчувши німого сорому за те, що плачу перед незнайомим чоловіком, чого я ніколи не робив, відколи помер мій батько.

– Ви виснажені, Мартін. Залишайтеся на ніч тут. У цьому домі вистачає кімнат. Запевняю вас, що вранці ви почуватиметеся краще й бачитиме речі з більшою ясністю.

Я стенув плечима, хоч і розумів, що Кореллі має слушність. Я ледве тримався на ногах, і мені нічого так не хотілося, як заснути глибоким сном. Не відчував я в собі й сили на те, щоб підвестися з цього крісла, найзручнішого та найгостиннішого з усіх крісел, які будь-коли існували у світі.

– Якщо ви не проти, я залишуся тут.

– Звичайно, я не проти. Я залишу вас тут відпочити. Дуже скоро ви почуватиметеся ліпше. Даю вам слово.

Кореллі підійшов до комода й погасив газову лампу. Зала поринула в синю сутінь. Повіки мені впали, і відчуття сп’яніння затопило голову, проте я ще спромігся побачити силует Кореллі, який перетнув залу й зник у темряві. Я заплющив очі й слухав шелестіння вітру за шибками.

25

Мені наснилося, що будинок повільно поринає під воду. Спершу крихітні сльози чорної води почали просочуватися зі щілин між плитами, зі стін, з прикрашеної барельєфами стелі, з лампових куль, із замкових шпарин. То була холодна рідина, яка розповзалася повільно й важко, наче краплі ртуті, і повільно утворювала плащ, який затуляв підлогу й огортав стіни. Я відчув, що вода накрила мені ноги й швидко підіймалася. Я залишався в кріслі, бачачи, як рівень води піднявся вище від мого горла і як буквально за кілька секунд досяг даху. Я відчув, що плаваю, і бачив, як бліде світло коливається хвилями за шибками вікон. Я бачив людські постаті, підвішені в цій наповненій водою темряві. Вони пливли, підхоплені потоком, і простягали