Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

До гробу, як у Господнім,

До волі, живем у неволі.

У ямах, граєм сваволю,

У своєму домі, як у чужому.

У стайнях п’єм воду,

Даєм чисте брудному.

Чужому, кромку хліба,

Чужий забере, йому нема діла.

Яким стояв навпроти кобзаря, який повільно грав і співав. Сонце скоро відійшло в фазу повного заходу. Він дістав з сумки монету, поставив її біля кобзаря, який цього навіть не помітив, дивився в небо й повільно співав. Вітер змінив напрямок й листя дерева повело в бік дороги.

***

- Поїдемо дорогою вночі?, - Запитав Свирид, роздивляючись округу.

- Краще спинитися, ночі холодні, - Відповів Євтим, трохи припіднімаючи тканину на сідлі.

- Якиме, що скажеш?

Верес зробив невеличкий крок вперед.

- Краще всього в он тому лісі, - Яким вказав рукою на доволі масивну рощу, в якій випирали масивні стовбури дерев.

Свирид кілька секунд дивився у вказаному напрямку.

- Я знаю ці ліси. Менше милі й почнеться рівнина, - Полковник підтягнув віжки, - Їдемо.

Сонце впевнено заховалося в горизонті, ліс став темним та моторошним. Лише вірхів’я показувало ту долю світла, яка заспокоювала зовні.

- Йдемо один за одним, - Командував Свирид.

Яким йшов останнім, Євтим по середині, Глондар вів. Моторошне, але напрочуд спокійне місце. Проте, як відомо, чим більша тиша, тим більша небезпека. Яким уже давно перестав боятися схожих доріг. На шляху йому доводилось спати у відкритому полі, на возі разом з пораненими військовими, в давно закинутих будинках та сараях. Безстрашшя виборене досвідом.

- Свириде, звідки ти ці ліса знаєш?, - Запитав раптом Євтим, намагаючись натягнути теплу тканину.

Полковник не спішив з відповіддю.

- Недалеко звідси ми розгромили московські загони в парі зі шведами, - Відповів Свирид, починаючи розповідь, - Але втяли нас засідкою. Людей триста, добрих вояк, встигло відійти, я їх вів, хоча не знав куди.

- І як далі, - Зацікавлено говорив Євтим.

- Стояли тут два дні, пустили кілька коней на розвідку, - Тихо та впевнено продовжував Свирид, зробив секундну паузу, замислився.

- І що?, - Знову запитав Євтим, бажаючи знати, що було далі.

- Не повернулися, - Свирид обірвав розповідь.

Більше запитувати не наважувались. Ні Євтим, ні Яким. Розуміючи всю важкість спогадів, залишили їх на носія.

За хвилин п’ятнадцять дороги, показалася обширна галявина з кількома будинками на ній. Однією стайнею, якою була проста халабуда на чотирьох дерев’яних стовпцях. По середині дерев’яний хрест пофарбований в темно-коричневий колір, втім підійшовши ближче, Яким помітив, що це не краска, дерево просто потемніло від віку.

- Тут ніхто не живе, - Вигукнув Євтим, намагаючись розгледіти щось через віконечко.

Свирид зліз з коня, оглядався і сказав.

- Залишаємось, навряд господарі заявляться.

Тварин залишили під нависом, Євтим дістав зі стійла під хатою сіно, Яким набрав воду, Свирид зайшов у середину будівлі.

Осінній ліс втонув у мороці, сонце перестало давати навіть найменші промені, місяць сходив, змінював день. Жовте листя, що покрило землю вільно гуляло вітром, перекидаючись з боку в бік. Крони дерев повільно гойдало.

- Кімнати доглянуті, але тут давно нікого не було, - Спостережливо говорив Свирид.

- І господині теж, - Видав Євтим, перевіряючи глечики й казанці.

- Де Яким?, - Запитав полковник.

- Обходить місцину, - Відповів дідусь, пробуючи розім’яти спину.

Дві кімнати будинку, першою був коридор, другою житлове приміщення з масивною пічкою, невеличким столом, кріслами. В куті знаходилась ікона Божої Матері, яку давно покрило пилом.

За кілька хвилин повернувся Яким, пригинаючи голову через низький дверний прохід, сказав.

- Там є місце для вогню, було би непогано розвести, - Потираючи руки від холоду.

Свирид кинув погляд на Євтима, кивнув.

Багаття горіло сильно, щоб не затухнути від не частих, та сильних поривів вітру. Колоди, які слугували за сидіння були напрочуд зручними, з витесаними углибленнями. Яким повернувся з лісу, тримаючи цілу в’язку сухостою.

- Скільки ще дороги до твого села?, - Запитав Свирид. В його голосі відчувалося більше інтузіазму.

- Думаю трохи більше доби, - Відповів Євтим, знімаючи черевики.

Дідусь підсунув ближче до себе сумку, витягнув з неї половину круглого темного хліба і щось загорнуте в білу тканину.

- То звичайно не свіже м’ясо на вогні, але вуджене теж згодиться, - Повільно сказав Євтим, витягуючи свинину.

- В таборах військових навіть таке не їдять, - Сказав Свирид, беручи свій шматок.

- Як часто ти бував у походах?, - Запитав Яким, беручи свій шматок.

Свирид знову не спішив з відповіддю, та на цей раз просто чекав поки дожує.

- Вперше мене взяли на Північ, - Полковник почав нову розповідь, - Три місяці на холоді, теплого одягу мало, самі щось вигадували.

- Наприклад, - Євтим нарізав хліб.

- Наприклад рукавиці з чужої форми, - Свирид викликаюче відповів.

- Я так розумію, власнику вона вже була не потрібна, - Жартома сказав Євтим.

- Нажаль так, друже, - Свирид хотів засміятися з тону Євтима, але не зміг.

Яким видав тільки легку посмішку.

- Три місяці боїв, деколи через хурделиці ми навіть не знали, де чужі, а де свої. Людей ліпило снігом, ходили як снігові баби, - Свирид показав руками, - Хтось помирав від ран, хтось від холоду, - Зупинився, - А хтось накладав руки.