Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Її запах м’яти й лимону наповнив мої легені. Я завжди любив цей аромат — він був її частиною, щось таке рідне й затишне, що заспокоювало навіть у найтемніші моменти. Я нахилився ближче, хотів заритися у її волосся, вдихнути цей запах глибше, сховатися в ньому від усіх проблем.

Єва обернулася до мене. Її очі були почервонілими, але вона все ще тримала себе в руках. І раптом вона нахилилася й ніжно торкнулася губами моєї щоки.

Я на мить закрив очі. Її дотик був такий легкий, але від нього по всьому тілу пройшов струм. Вона відійшла, ніби нічого й не сталося, але я більше не міг цього витримати.

Я зробив крок вперед, м’яко взяв її за плечі й притиснув до себе. Вона навіть не встигла здивуватися, як я схилився й поцілував її в губи.

Її губи були теплими, м’якими, і вона на мить завмерла, але потім відповіла на мій поцілунок. Я відчував, як її руки злегка тремтять, але потім вона притулилася до мене ближче, ніби забувши про все інше.

Я не знав, чи це допоможе їй заспокоїтися, але знав одне — я більше не міг триматися. Її близькість, її запах, її губи — усе це було моїм рятівним кругом у вирі хаосу, який зараз відбувався навколо.

Коли вона відступила, я побачив, як її губи злегка сіпнулися в усмішці. І я теж усміхнувся.

— Ти все ще хвилюєшся? — тихо запитав я, торкаючись пальцями її щоки.

— Може, трохи менше, — відповіла вона, опустивши очі, але я бачив, що на душі їй стало трохи легше.

Може, це був лише короткий момент спокою, але він належав нам. І я хотів зберегти його в пам’яті назавжди.

Коридором раптом пронісся гучний шум. Я повернув голову, і серце на мить зупинилося. Це були вони. Маша, Влад і Шпак. А з ними — Роня.

— О, персики... — тихо промовив я, не вірячи своїм очам.

Роня виглядала жахливо. Її обличчя було заплакане, волосся скуйовджене й брудне. Маленькі рученята трималися за край Машиної куртки. Вона трусилася, ніби від холоду, але, можливо, це був страх або втому.

Ми з Євою кинулися до них. Єва була першою — схилилася перед Ронею, взяла її маленькі ручки в свої долоні й заговорила:

— Роня, дитино, ти як? Що сталося? Чому ти втекла? — Її голос тремтів, як і руки, якими вона торкалася до Роні.

— Я... — Роня відкрила рот, але з її грудей вирвався лише глухий схлип.

— Ронечко, все добре, ти вже з нами, ми тут, — тихо сказав я, опустившись поруч із Євою. Мій голос був спокійним, хоча всередині все вирувало.

Маша втомлено зняла куртку й сіла на підлогу прямо біля стіни.

— Знайшли її за півтора кілометра від бункера, — коротко пояснила вона, важко зітхнувши. — У лісі.

Шпак кинув свій рюкзак на підлогу й сперся об стіну, стираючи піт із чола.

— Вона сиділа під деревом і плакала. Думали, не знайдемо... — додав він, важко дихаючи.

— І чому ти втекла, маленька? — тихо запитав Влад, нахиляючись ближче до дівчинки. Його голос був лагідним, але в очах читалося занепокоєння.

Роня підняла на нас свої великі заплакані очі. Вони здавалися ще більше через сльози.

— Я чула, — прошепотіла вона.

— Що ти чула, Роня? — Єва присіла ближче до неї, обіймаючи її за плечі.

— Ви говорили... вночі... — дівчинка знову почала схлипувати. — Говорили, що мене не візьмуть до табору, що я... я...

— Ронечко, це не так, — я одразу перебив її, намагаючись, щоб мій голос звучав впевнено. — Ми б ніколи тебе не залишили. Ти ж наша сім’я.

Єва тихо заплакала. Я бачив, як її плечі здригалися, поки вона обіймала дівчинку.

— Ми тебе любимо, Роня, — прошепотіла вона, притискаючи дівчинку до себе. — Пробач нам, будь ласка, що ти це почула й не зрозуміла правильно.

Роня притулилася до Єви, схлипуючи.

— Ви не покинете мене? Обіцяєте? — її голос був таким тонким і тремтливим, що мені довелося відвести погляд, щоб не видати своїх емоцій.

Я торкнувся її плеча, нахиляючись ближче.

— Обіцяємо, Роня. Ми завжди будемо разом.

Маша голосно зітхнула й витягнула пляшку води з рюкзака, подала її дівчинці.

— На, пий. Тобі треба відновити сили, — сказала вона, суворо, але турботливо.

Роня взяла пляшку й зробила кілька ковтків. Потім підняла голову й запитала:

— Ви точно не покинете?

Я подивився їй прямо в очі.

— Ніколи.

Роня обвела нас поглядом, ніби ще раз переконувалася, чи всі тут. І раптом її губи розтяглися в слабкій, але щирій усмішці.

— Дякую, — прошепотіла вона й знову притулилася до Єви.

Я глянув на трійцю, яка виглядала виснаженою, але водночас задоволеною. Їм вдалося, вони знайшли її.

— Ви — герої, — сказав я, і Шпак усміхнувся, знизавши плечима.

— Що ж, тепер Роня точно знає, що ми — команда, — сказав він, киваючи на дівчинку.

— І що її тут люблять, — додала Маша, втомлено усміхнувшись.

Я перевів погляд на Єву й Роню. У той момент я зрозумів, ми можемо знайти світло одне в одному.

Ми сиділи за столом, і трійця — Влад, Маша й Шпак — з апетитом уплітали гарячий суп. Їхні обличчя світилися задоволенням, незважаючи на втому, а ложки стукотіли об металеві миски.

Я спостерігав за ними, відчуваючи гордість. Ці троє пройшли через бурю, знайшли Роню й водночас виконали розвідку, яка могла вирішити нашу долю. Єва сиділа поруч, періодично ковтала суп, але частіше стежила за Ронею, яка спокійно спала на лаві, загорнута в ковдру.

— Ну, розказуйте, що там із табором? — запитав я, спираючись ліктями на стіл.

Влад перший підняв голову.

— Місце, якщо чесно, непогане, — почав він, витираючи рот рукавом. — Величезна територія, високий паркан із колючим дротом, три входи, два з яких постійно під охороною.

— Що з людьми? — перебила його Єва, трохи нахилившись уперед. Її очі блищали від хвилювання.

Маша, не зупиняючись у поїданні супу, коротко відповіла:

— Їх багато. Але всі виглядають дисциплінованими.

— Командир... — Шпак задумливо провів пальцем по краю миски. — Цікавий тип. Невисокий, худий, років п’ятдесят, але дуже жорсткий.