Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

— Як із ним знайти спільну мову? — я подивився на нього, зціпивши руки.

Шпак хитнув головою:

— Спостерігали за ним із кущів. Любить порядок. З ним треба говорити прямо, без натяків і зайвих слів. До речі, він постійно носить старий військовий жетон на шиї.

— Що це значить? — поцікавилася Єва.

— Можливо, сентиментальна людина, незважаючи на суворий вигляд, — припустив Влад.

Маша поставила миску на стіл і витерла рот:

— Але є одна штука, яка може нам допомогти. Ми бачили, як він розмовляв із дівчинкою, років десяти. Він дуже м’яко з нею говорив і навіть посміхався.

Єва й я переглянулися.

— Думаєте, Роня може стати нашим козирем? — обережно запитав я.

— Це лише припущення, але врахувати це варто, — відповіла Маша.

Розмова тривала ще кілька хвилин. Кожен ділився спостереженнями, деталями. Потім ми перейшли до спортивної зали.

Зала була холодною, повітря трохи сирувате. Поки всі розминалися, я стояв у центрі й тримав у руках маленький чорний пакет. Усередині — бойові жетони, які я знайшов у місті.

Коли всі зібралися, я витягнув один жетон, на якому вигравірувано наші ініціали, і одягнув його на себе.

— Хочу сказати кілька слів, — почав я, роздивляючись кожного.

Єва зупинилася й присіла на лаву, уважно дивлячись на мене. Роня, уже більш бадьора, тримала в руках пляшку води. Маша, Влад і Шпак вишикувалися поруч.

— Ми всі різні, але ці два місяці показали, що разом ми можемо все. Я хочу, щоб ці жетони стали символом нашої команди. Символом нашої єдності, нашої відданості одне одному.

Єва підвелася й повільно підійшла до мене.

— Ти впевнений, що ми це заслужили? — запитала вона, але я бачив у її очах гордість.

— Як ніхто інший, — відповів я й одягнув їй жетон на шию.

Вона доторкнулася до нього пальцями, на мить заплющила очі, а потім усміхнулася.

— Дякую.

За нею підійшла Роня.

— А мені? — запитала вона, піднімаючи голову.

— І тобі, мала, — сказав я, одягаючи жетон на її шию.

Вона раптом стрибнула мені на шию й міцно обійняла.

— Ви — найкращі! Я вас люблю! — вигукнула вона, майже задушивши мене.

— І ми тебе, Роня, — відповів я, ледве дихаючи.

Усі отримали свої жетони, і тепер ми були не просто групою виживання. Ми стали командою.

Увечері ми не їли. Натомість зібралися за круглим столом і вирішили згадати найкращі моменти останніх двох місяців. Усі сміялися, ділилися історіями, аж поки Роня раптом випалила:

— А ви знали, що в мене день народження через два дні?

Усі замовкли.

— Що? — здивовано вигукнула Єва.

— Я ж казала... — почала Роня, але замовкла, злякавшись реакції.

— Маленька, ми все організуємо, обіцяю, — сказав я, погладивши її по голові.

Вночі на вулиці вирувала буря. Я лежав у ліжку, слухаючи, як краплі дощу стукотять по вентиляції. Єва вже спала поруч, а мене огортала ковдра. Я засинав, відчуваючи тепло й безпеку.

Але серед ночі мене розбудив легкий поштовх у плече.

— Лука, прокинься, — прошепотіла Єва.

Я відкрив очі й побачив її стривожене обличчя.

— Що сталося?

— Підлога мокра, — відповіла вона, показуючи на калюжу біля наших ніг.

Я різко сів і побачив, як вода повільно прибуває.

— Давай усе піднімемо на ліжка. Рюкзаки — перше.

Ми підняли речі, і я швидко зібрав команду. Усі були сонні, але діяли злагоджено.

Коли ми дісталися складу, то побачили, що частина стелі протекла. Вода лилася струмками, а на підлозі сиділи... щури.

— Прокляття, — тихо промовив я, стискаючи кулаки.

Єва оглянула склад.

— Половина їжі пропала, — сказала вона, опустивши плечі.

— Ми впораємося, — відповів я, обіймаючи її за плечі.

Було п’ята ранку, коли ми повернулися до кімнати. Єва присіла біля Роні, яка спокійно спала, а я сів поруч, дивлячись на воду, що ще збиралася в калюжі. Ця ніч навчила нас, що навіть під землею небезпека може чекати за рогом.