Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Ми стояли на майданчику перед великим бетонним корпусом. Було години три, сонце повільно спускалося до горизонту, хоча ще трималося високо в небі. Осінню тут навіть не пахло — все навколо було сірим, брудним, непривітним. Пісок під ногами змішувався з дрібним сміттям, а похмурі обличчя новоприбулих лише додавали цього похмурого враження. Табір, на перший погляд, виглядав як місце, де навіть дерева не ризикували б вирости.

Я подивився на Єву. Вона стояла поруч, тримаючи Роню за руку, й час від часу кидала на неї стривожені погляди. Маленька дівчинка стискала руку сестри з такою силою, ніби боялася, що її ось-ось вирвуть із цього світу. Її щоки були брудними від пилу, а в очах читалася тривога, яка змушувала мене знову й знову переконувати себе, що ми все робимо правильно.

Шпак стояв по інший бік від мене. Він нервово переминався з ноги на ногу, злегка підіймаючи й опускаючи плечі. Його постава намагалася здаватися впевненою, але видавала напругу. Маша стояла трохи далі, намагаючись не дивитися на натовп, що зібрався навколо.

Попереду нас стояв командир. Його кремезна фігура і впевнений голос одразу захопили увагу. Чоловік був високий, із коротким, майже сивим волоссям і гострими рисами обличчя. Його очі — холодні, мов сталеві кульки, — уважно оцінювали кожного з нас.

— Увага! — різкий голос розірвав тишу.

Я відчув, як Роня здригнулася. Єва, нахилившись до неї, щось тихо прошепотіла, але я не почув, що саме. Усі погляди тепер були спрямовані на командира, який стояв із руками за спиною.

— Вітаю вас у таборі, — почав він, пройшовшись уздовж рядів, повільно й методично, як мисливець, що оцінює здобич. — Тут ви не просто новобранці. Ви тепер частина нашої роти.

Він зупинився, провів поглядом по натовпу, і я ледь помітно підняв підборіддя, намагаючись не здаватися розгубленим.

— Тут є правила, і вони не обговорюються. Ви будете підкорятися. Ви будете працювати на команду, а не на себе. І пам’ятайте: слабкість тут не вітається.

Командир замовк, даючи час словам осісти. Ніхто не ворухнувся, навіть не зітхнув.

— А тепер до справи. Кожен із вас отримає позивний, — продовжив він. — Ваше справжнє ім’я тут більше не має значення. Позивний — це те, як вас будуть знати ваші товариші.

Процес почався. Новоприбулі по черзі підходили до командира, називали свої імена й отримували позивні. Дехто вагається, хтось говорить невпевнено, а командир навіть не підіймає брови, просто називає те слово, яке, на його думку, найкраще підходить людині.

Нарешті дійшла черга до Шпака. Він крокує вперед, його постава стає прямішою.

— Саша, — каже він чітко й голосно. — Позивний Шпак.

Командир зупиняє на ньому погляд, неначе оцінює, чи підходить це. Зрештою киває.

— Добре, Шпак, — кидає він і записує щось у свій блокнот.

Шпак повертається до нас із ледь помітною усмішкою. Його плечі трохи розслаблені, і це помітно навіть здалеку.

— Маша, — сказала далі Маша, хоча в її голосі чулася легка нотка хвилювання.

— Сова, — визначив командир, навіть не дивлячись на неї.

Наступною була Єва. Вона підійшла ближче, тримаючи себе впевнено, але я бачив, як напружилися її плечі.

— Єва, — її голос звучав твердо.

— Позивний Роса.

Я усміхнувся. Це їй підходило.

Тепер була моя черга. Я зробив крок уперед, відчуваючи, як на мене спрямувалися десятки очей.

— Лука, — кажу я рівним тоном. — Позивний Тум.

На якусь мить командир піднімає погляд, мовби здивований тим, що я сам уже обрав. Він трохи посміхається, але ця усмішка радше холодна, ніж добра.

— Добре, Тум, — говорить він і киває.

Я повертаюся на своє місце, відчуваючи, як моє серце поступово заспокоюється.

Коли черга закінчується, командир відходить назад і зупиняється, щоб подивитися на нас усіх ще раз.

— Тум і Шпак, крок уперед! — його голос звучить чітко й різко.

Ми з Шпаком дивимося одне на одного, не розуміючи, чому нас викликали. Але підкоряємося. Кілька секунд потому ми стоїмо перед командиром, а він оглядає нас із голови до п’ят.

— Ви обидва були єдиними, хто з самого початку назвав свої позивні, — промовив він голосно, звертаючись до всієї роти. — Це сміливість. Це впевненість у собі. І це те, чого я хочу від кожного з вас. Запам’ятайте: у нашій команді немає місця для вагань.

Я відчув, як гордість розливається по тілу, хоча старався не показати цього. Шпак теж виглядав задоволеним, навіть трохи розгубленим від такої несподіваної похвали.

— Молодці, хлопці, — додав командир, киваючи нам. — На цьому все. Решта — повертайтеся в стрій.

Ми повернулися на свої місця, і я почув, як Маша шепнула щось із легким усміхом:

— Красунчики, дивіться, щоб зірки не схопили.

Я лише знизав плечима, ховаючи усмішку.

Ми все ще стояли на майданчику, коли командир закінчив своє представлення. Вітер знову підняв пил із землі, і я інстинктивно прикрила обличчя рукою. Сонце, хоч і залишалося на горизонті, вже не зігрівало. Було холодно — не тільки через температуру, а й через цей непривітний табір, який здавався таким чужим і ворожим.

***

Я поглянула на Роню. Вона стояла поруч, стискаючи мою руку так сильно, що пальці починали німіти. Її обличчя, зазвичай яскраве й усміхнене, зараз виглядало втомленим і наляканим. Мені хотілося хоч якось її підбадьорити, але слова наче застрягли десь у горлі. Що я могла їй сказати? Що тут все буде добре? Що вона швидко звикне? Навіть я не вірила в це.

— Єва, ти як? — тихо запитав Лука, нахилившись трохи ближче до мене. Його голос звучав спокійно, але я знала, що він теж напружений.

— Я нормально, — відповіла я, стараючись, щоб мій голос звучав упевнено. — А ти?

— Думаю, що Шпак зараз лусне від гордості, — усміхнувся він, кивнувши в бік Саші, який явно задоволений стояв у стрій.

Я не втрималася й теж ледь усміхнулася. Шпак дійсно був гордим, він навіть не намагався цього приховати. Його плечі були розправлені, а очі горіли азартом.