Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Всі цитати та факти, наведені в них, потребують дуже прискіпливого дослідження. Що ми й учинимо. Отож, виходить, що десь у 1427–1428 роках Великий князь Литовсько-Руського князівства Вітовт і германський імператор Сигізмунд Люксембурзький порозумілися щодо чеської корони: зі згоди Вітовта і Ягайла її отримував Сигізмунд Люксембурзький, взамін чого Вітовт отримував корону на Велике Литовсько-Руське князівство. При цьому Чехія ставала курфюрством (удільним князівством) Германської імперії, в той час, коли Велике Литовсько-Руське князівство ставало самостійною державою. Зрозумівши ситуацію, Ягайло «заходився пояснювати імператору, що вона (така домовленість. — В.Б.) неможлива з огляду на природу взаємин між Литвою та Польщею…» [44, с. 222].

«Двоєдушність Ягайла розлютила Вітовта, й незабаром обидві держави опинилися на межі війни… останньою ж краплею стали слова Ягайлового представника на з’їзді німецьких князів у Нюрнберзі, котрий заявив, що Вітовт є тільки намісником його володаря в Литві (про Русь, як бачимо, всі мовчать. — В.Б.). Не дивно, що той остаточно укріпився в своєму рішенні й призначив дату коронації — 8 вересня 1430 р…. У цей день… (до Вітовта на коронацію. — В.Б.) прибули Ягайло, лівонський та прусський магістри,.. новгородці та псковичі, представник цесаря (германського. — В.Б.), а також візантійський, (золото)ординський, волоський посли» [44, с. 222–223].

Поляки й на той раз викрали папські корони та інші регалії.

«Однак коронація так і не відбулася: через перешкоди, що їх чинили поляки, корони для Вітовта та його дружини своєчасно не потрапили до Вільна» [44, с. 223].

А незабаром і Вітовт помер…

Український військовий корпус Федора Острозького, звичайно, був відкликаний із Чехії після порозуміння та обопільної згоди Вітовта із Сигізмундом Люксембурзьким. Але позаяк насувалася війна з Польщею, то військо Федора Острозького не було розпущене, а тільки передислоковане на південь Поділля і пізніше взяло активну участь у війні з поляками. Зрозуміло, що корпусом на повсталому Поділлі в 1430–1435 роках командував Федір (молодший) Острозький, а не вигаданий Федько Несвизький.

Книга «Україна — хронологія розвитку»,.. яку ми цитували раніше, надрукована 2009 року, хоча статті професора Русіної, звичайно, написані значно раніше.

Наталя Яковенко у своїй праці «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття…», яка вийшла друком в кінці 2008 року (і де професорка зарахувала український рід князів Острозьких до роду Гедиміна), повідомила ось таке:

«Із синів Федора Острозького про Дашка Федоровича згадано у 1412–1415 роках серед придворних Владислава Ягайла, у 1418–1420-х — в оточенні князя Свидригайла, про Андрушка Федоровича — серед слуг Владислава III. Гучнішою була доля Федька Федоровича (тобто — Федора Острозького (молодшого). — В.Б.), який з 1422-го по 1438 рік під іменем «Фридерика, князя руського» брав активну участь у гуситських війнах у Чехії. Оженився там і, прийнявши «звичаї чеські», додому, вочевидь, не повертався» [139, с. 93–94].

Тобто шановна професор цілком свідомо визнала, що саме Федір Острозький брав участь у «гуситських війнах», а не вигаданий Несвизький. Правда, професорка перед тим повідомила нам, що й рід князів Острозьких належить до литовських князів роду Гедиміна, її в тому переконав поляк Пузина. А, відтак, про литовський князівський рід Острозьких можна говорити й правду. Хоча, звичайно, і до правди слід додавати можливі «доважки брехні». Наприклад, що «Фридерик» брав участь у «гуситських війнах з 1422 по 1438 роки», чи «додому, вочевидь, не повертався» тощо. Що суперечить спогадам посла англійського і французького королів Гілльбера де Ланноа (1421 р.), а також ставить під сумнів участь князя Федора Федоровича у війні Польщі з Руссю (Україною) за Поділля 1430–1434 років. Зате залишає можливість говорити про вигаданого Федора Несвизького.

Дуже вже не люблять деякі сучасні історики український народ, хоча безмежно люблять його землю і плоди української тяжкої праці.

Та згадаємо гучні перемоги славетного Федора Острозького (молодшого) тих далеких часів.

Гуситські війни

Сьогодні не можуть існувати жодні заперечення щодо повномасштабної участі українського війська на чолі з князем Федором (молодшим) Галицьким у потужних гуситських вінах 1420–1427-х років. На мою думку, ту військову силу слід оцінювати в п’ять-десять тисяч осіб, тому про неї і згадують історики. Гуситські війни, згідно із європейськими джерелами, точилися продовж 1419–1437 років, після чого «таборити» припинили боротьбу — впала їхня остання твердиня (фортеця) — Сіон.

Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію:

«30 июля 1419 произошло революционное выступление пражского плебса во главе с Яном Желивским, положившее начало вооружённой борьбе, охватившей всю Чехию. Центрами движения стали гг. Прага, Пльзень, Табор. Чехия раскололась на два враждующих лагеря — феод(ально)-католический и гуситский… В гуситском лагере было подавляющее большинство населения Чехии. В нём с самого начала обозначилось два крыла — умеренное и радикальное, имевшие разные цели, но в моменты опасности, угрожавшей со стороны феод(ально)-католического лагеря, объединявшие свои усилия… Умеренные объединяли магистров-богословов Карлова ун(иверсите)та, часть панов и рыцарей, ср(еднее) духовенство, богатых ремесленников. Программа их была изложена в т(ак) н(азываемых) Четырёх пражских статьях (июль 1420). К радикальному крылу — «общине таборской» (как они называли себя, отсюда их назв(ание) табориты) — принадлежали широкие слои крестьянства, гор(одской) плебс, бедное духовенство, часть мелкого дворянства, ремесленники. Требования таборитов, изложенные в программе т(ак) н(азываемой) Двенадцать пражских статей (август 1420), были направлены на радикальную реформу церкви, лишение её богатств и власти, ликвидацию частной собственности, феод(альных) привилегий…» [25, т. 7, с. 464].

Зрозуміло, що руський (український) князь Федір (Федорович) Острозький зі своїм військом не міг підтримувати радикальні вимоги таборитів. Хоча окремі з них не заперечував.

В ході війни серед повсталих з’явився ряд талановитих полководців, таких як: Ян Жижка, Прокіп Великий, Ян Рогач та інші. Без жодного сумніву, до полководців і керівників гуситських війн слід зарахувати і руського (українського) князя Федора (молодшого) Острозького, сина якого у 1422 році обрали чеським королем. Це незаперечні факти історії. Тому нам, українцям, треба прискіпливіше і ґрунтовніше заглибитися в історичну науку Чехії і Словаччини. Там має бути помітним наш, український слід.

Послухаємо далі ВРЕ (третє видання), хоча вона й подає матеріал в суто марксистському дусі:

«В апреле 1420 папа Мартин V и император Сигизмунд І (Люксембурзький. — В.Б.) объявили крестовый поход против Чехии. Крестоносцы осадили Прагу, но 14 июля были наголову разбиты гуситами под руководством Яна Жижки на Витковой горе (впоследствии в его честь назв(ана) Жижковой). Руководимые талантливыми полководцами Жижкой, Прокопом Великим