Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

-             І я маю зрозуміти, визнати, що я мертвий?

-             Так.

-             Але ж це вірна погибель. Так Смерть хотіла, щоб я обірвав зв’язок.

-             Ні, ти виходиш в парі. Має спрацювати, бо твоя пара жива.

Валерій скривився. Йому не сподобалось те, що він мусив прийняти те, що він мертвий і є тільки один вихід. В нього було інше переконання. Але він хотів довіритись.

-             Це буде перехід, я так зрозумів, - Валерій глянув на хлопця. – Але як це має відбутись? Там, на тому боці, як вона мене витягне?

Юнак пильно дивився у вічі Валерію:

-             А тебе не вона витягне. Ти маєш причепитись. Вона тільки відкриває ворота власним бажанням тебе мати.

-             Але ж це смертельні енергії! – Вигукнув воїн. – Вона втрачатиме силу!

-             Твоя справа. Я все повідомив. – Юнак поволі відступав назад у схованку. – Тільки ти помиляєшся, що вона не витримає.

-             Звідки ти знаєш. Вмирають і за менше. Людське життя і так вже давно нічого не варте, а тут ще й муки від прив’язки мертвих енергій.

-             Ти не думав, що в неї є власні завдання життя її часточки душі і ваш зв’язок так чи інакше, відновиться. Тільки зовнішні умови зміняться і вам доведеться вивчати знову частину життя в соціумі і тільки потім, відновивши набуте, пробувати це нове на практиці і тільки потім втілити. Завдання, Валерію, завдання.

-             Це ж які?

-             А нікому це не відомо. Але через біль проходять всі так чи інакше. На те ФТ, щоб витримати біль. Який її вибір буде- то вже її справа.

-             Дурня якась. – Валерій куйовдив волосся, смикав за бороду, тер потилицю.

Довкола гомоніли воїни.

-             А як знати, чи є ще пара тут?

-             Треба листати спомини, хто відгукнеться в обличчя, наче мара в дзеркалі постане – той чи та, предмет чи подія, місто чи місце, будівля чи звір, професія чи машина – те і є парою. Без емоцій, але це відчутно.

-             То ми можемо ще знайти пари.

Валерій бачив азарт на обличчях побратимів. Віддані своїй землі воїни. Всі зараз листали спогади. Ось один вигукнув зойком, ось другий, третій:

-             В мене розсипалось зображення…

-             І в мене…

-             І в мене…

-             То мертві. Ваші пари мертві. Шукайте інші. Вас щось тут утримує і ви мусите згадати що це.

-             Так як же це? Адже ти сказав пари! Це я та інше. – Здивовано гукнув воїн в обладунках лицаря.

-             Є ще дещо. – Вже з закутку озвався хлопець. – Якщо пара містить дроблену частку частини Душі, та підмінена поняттями і програмами клону, то слід шукати оті інші часточки і поєднувати вже їх. А це від двох до безлічі. Це окрема справа і не одного життя та перевтілення.

-             Дивіться! Дивіться, що в мене! – Один з хлопців розгорнув панорамне видовище своїх споминів.

Всі ринули до нього, заглядали через плече і бачили блакитну фігурку, яка була такою неймовірно примарною, що ні з чим було порівняти.

-             Це що душа чиясь?

-             Чи фея?

Юнак, що був заховався, на якусь мить вигулькнув:

-             Дозволь, я під’єднаюсь.

-             Прошу.

Боєць пірнув увесь у вікно спогаду. Вийшов за хвилину. Його там не було видно, але ж всі знали, що він там.

-             Це що він так може в минуле заходити?

-             Думаєш, він там щось змінить?

-             Навряд. Він же без тіла. Це тільки спогад звичного стану фізичного тіла, оболонка.

-             Зараз розкаже.

Валерій теж чекав молодика. Він не знав, що відбувається. Виявляється, можна отак в спомини пірнати. Без причеплення? Багато питань.

З плином часу юнак почав виходити з вікна огляду. Він втратив багато власних шматків одягу. Але то був він.

-             Що з тобою?

Побратими обступили хлопця.

-             Чекайте, чекайте. В мене новий досвід. Я сам не знаю, як так сталось. Мені враз стало зрозуміло, що я можу увійти туди.

-             А відчуття? Немає ж емоцій.

-             Відчуття того, що я можу. Вседозволеність. Всемогутність. Наче я не в курсі, що це неможливо і от взяв та зробив.

-             Мене теж цікавить те, що ти усвідомив свій мертвий стан і повернувся. – Валерій допоміг хлопцю присісти поряд. – Але ти вполовину став меншим.

-             Люди там хворітимуть. Моя ж енергія відлущилась. Але я, коли пірнав, дуже сильно бажав, щоб ці хвороби допомогли їм відчахнутись та опам’ятатись від життя клонів, відновитись, хай там що, але стати кращими, знайти власні долі і жити своїм життям.

-             Ти добра людина.

-             Пусте. Я б собі це побажав. Тому це було легко відчути як емоцію.

-             Який цікавий маневр. А це вихід, бажати собі те, що найкраще, коли вже склались обставини.

-             Атож. Це цікаво.

-             Добре, то що ти дізнавсь?

-             Це подорожня душа. Дівчини нема в живих. Але душа живе. Тим паче, вона і є ключ до всього.

-             Це вона сказала?

-             Так. Вона зраділа мені. Я навіть не уявляю, що вона бачила і яким мене вона бачила.

-             Ти не відображаєшся в тім світі яким є фізичне тіло.

-             А, точно. Забув. Вона ж чує чи бачить енергії. Так от, - він звернувсь до юнака, що відтворював спогад. – Вона незнищенна. Але вона не твій спогад. Вона твоя мрія. Яка не здійснилась. Тому ти маєш козирі.

-             Ти про те, що я мертвий і вона? Добра парочка. То як це провернути? Я можу вийти в свій спогад чи в мрію?

-             Мабуть що можеш.

-             Ні, стривайте! – Валерій гукнув і скочив позад хлопця-мрійника. Твердо поклав руки йому на плечі. – Не вставай. Ти самознищишся в своєму спогаді-мрії та вічно блукатимеш нетрями. Тут щось інше повинно бути. Може ти розкажеш про мрію, вона стане моїм спогадом. Ти зможеш увійти в нього і доєднатись до тієї душі, а я через твій спогад про мою розповідь, зможу вийти теж в той світ.