Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

Ми пройшли крізь ворота. За ними — безодня, що мерехтіла світлом, як нічне місто, перевернуте догори дригом.

— Думаю, це буде найдивніша частина пригод, — проворкотів Даневір, але його очі сяяли, як у хлопчини, що вперше бачить феєрверк.

А я... я чув. Океан справді шепотів. Він говорив мовою рифів, тріщин, загублених кораблів. І десь глибоко всередині моя музика відповіла йому. Не ревом, а співом.

Наїріс зникла. Або стала водою. Або залишила нас самотніми серед магії, яку ми мали опанувати.

— Що робимо тепер? — запитав я, але відповіддю був лише сміх Даневіра, що перетворився на зграю бульбашок.

І зрозумів: це не кінець. Це перший акорд.

P.S. А повітря яке ми вдихали стало солоним, але ми звикли.

Глава 3 Спів нав’ї.

Вечірнє сонце розфарбувало світ у золотистий колір. Всі, хто має бодай якесь відношення до фото чи відеозйомки, називають це «золотою годиною». Світло грало на воді, примружувалося на обрії, блимало в очі — і заважало нам нормально роздивитись острів, який зненацька виринув просто на нашому шляху.

Його темний силует складався з двох скель — одна трохи вища за іншу. Лише коли ми майже впритул підійшли, стало видно, що між ними сховалася маленька бухта. Розміром — точнісінько під наш пліт. Або під дуже скромну яхту. Даневір скерував нашого дерев’яного чудовиська прямо туди. Пліт зітхнув, заскрипів і м’яко виповз на пісок. Ми зістрибнули, підтягнули його трохи вище, щоб жодна надто завзята хвиля не спробувала знову відправити нас у відкрите море — цього разу без транспортного засобу.

Коли подих трохи вирівнявся, ми почали роззиратись. Хотілося зрозуміти, що це за земля така, й чи зможе вона нам якось стати в пригоді.

Острівець був завдовжки метрів сто, завширшки — тридцять. Точніше сказати було складно: скелі майже вертикально спадали в море, тож у нашому розпорядженні був лише пляж.

Колись я мріяв про такий острів — щоб усамітнитись, щоб тиша, щоб ні душі. Але тепер раптом збагнув головний недолік: питної води немає. Ми знайшли невелике заглиблення в скелі, до половини заповнене рідиною — й одразу ж усе випили. Вода мала солонуватий присмак і пахла йодом.

Даневір витер губи, вдихнув на повні груди й озвучив наші перспективи:
— Так, це нас трохи врятує, але не надовго. Очевидно, сюди потрапляє дощова вода. А під час шторму — морська. Виходить, бухта не така вже й захищена.

— І що нам робити? — запитав я, озираючись.

— Відпочивати, — посміхнувся Даневір. — Принаймні можемо вперше за довгий час переночувати на твердій поверхні. Зранку спробую видертись на ту скелю, — він кивнув на темніший відтінок каменю, — ніби там якийсь прохід. Подивлюся, що й до чого.

Потім він гмикнув і зиркнув на мене:
— Ти ж у нас не орієнтуєшся зовсім?

— А звідки? — я розвів руками. — Я навіть не впевнений, що он той бік — це захід, — промовив я, показуючи на сонце.

— Саймоне, — поблажливо посміхнувся Даневір, — якщо сонце там заходить, значить, це і є захід.

— От бачиш... Я знаю лише те, що ти мені розповів. Тож з мене орієнтувальник як з ховраха дирижер. І я більше не спелеолог.

— Хто-хто? — підозріло перепитав Даневір.

Я зам’явся:
— Е-е... людина, яка досліджує печери. Коли був підлітком, я трохи займався. Спускалися, лазили по мотузках... колись навіть була тритижнева експедиція в Крим... — я махнув рукою. — Але зараз це не має значення. Нам би не спелеолога, а скелелаза. І все те обладнання — карабіни, жумари...

Я говорив усе менш переконливо. Нарешті зупинився.

— Хоча... яке це має значення, якщо в нас нічого з цього немає? І навіть якби було — не певен, що зумів би згадати, як це все працює. Востаннє я використовував ці навички років тридцять тому.

Поки я торочив, Даневір дивився на мене, як на дивакувату, але симпатичну форму життя. Я знітився, розвів руками й буркнув:

— Нн...ууу... От. Добре хоч на острові немає дерева, щоб мене спалити.

— А у вас і так роблять? — зацікавлено запитав він.

— Колись — так. Хоча й зараз бувають подібні непорозуміння. Люди, які ходили в школу, але нічого не запам’ятали, вірять у все, що написано... — я затнувся, зітхнув і завершив фразою, яку точно не слід було вимовляти: — ...в інтернеті.

Даневір зареготав так, що аж скрутився навпіл.

— Саймоне, — промовив він, втираючи сльозу, — а ти ще дивувався нашим чаклунам. А сам щойно описав речі, які за своєю природою — чистісінька магія.

— Це не магія, — відповів я. — Це технології. Але ти частково маєш рацію: більшість людей, які не розуміють суті технологічних процесів, вважають усе це магією. І, що характерно, не доброю, а злою, яка шкодить довкіллю і людям. Хоча, звісно, все трохи складніше.

— Можеш пояснити?

Я сів на пісок, Даневір вмостився ближче до води, обперся на лікоть і прийняв позу такого собі пляжника в імпровізованій відпустці.

— Розумієш... — почав я, вдивляючись в обрій, який з кожною хвилиною втрачав золото й набирався синьої глибини. — Колись наш світ був схожий на ваш. Без магії. Хоча з технічної точки зору — все майже як у вас, тільки із чаклуванням. Нам у школі наводили приклад: середньовічний барон за все життя отримував стільки ж інформації, скільки вміщується на сторінках однієї газети Times. А потім трапилась революція у зв’язку — з’явився Інтернет. Із цього моменту все й пішло шкереберть.

Сто років тому казали, що найцінніше — це інформація. І все було б нічого, але її стало стільки, що жодна людина не в змозі осягнути й десятої частини того, що вже знає людство. Найрозумніші спеціалізуються в одній вузькій галузі, ще якось орієнтуються в суміжних, а решта — просто плавають у морі даних без карти й компаса. І тут у гру вступають маніпулятори: продавці, шахраї, політики — усі, хто хоче тебе переконати, змусити або обдурити.