Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

Я залишився сам і мимоволі подумав: «Ця ніч, що так загрозливо почалася, має щасливе завершення». Не хочу перебільшувати, але, схоже, я зовсім забув (тобто, мій організм забув) про грип.

Аж ось і професор з чаєм. Тож почнемо інтерв’ю.

— Я можу запитувати про будь-що?

— Про що забажаєте.

— Ви суперечлива натура?

— Краще сказати — непостійна. Імпульсивна.

— Цілий рік ви мене уникали, а коли ми таки зустрілися, то ніби радієте.

— Отож-бо й кажу, що я імпульсивної вдачі. Ви мене вполювали, і тепер дещо незручно, що завдав вам стільки клопотів. Замість відбиватися, радію новій ситуації.

— То ви оптиміст?

— Непослідовний, та й доволі брутальний. Оскільки вважаю, що все на світі нетривке, то не особливо переймаюсь навіть найдорожчим для мене. Здатність помічати в будь-якій ситуації кумедне мирить мене зі світом і власною долею.

— Ви нарікаєте на долю?

— Ні, хоча в чаклунового учня доля зрадлива.

— Ви вважаєте себе учнем чаклуна?

— Як і кожен дослідник, що робить внесок у науковий прогрес.

— А чому уникаєте інтерв’ю? Із сором’язливості чи щоб не марнувати часу?

— Не втямлю, чому має бути саме одна з цих двох причин?

— Це не причини. Відмовки. Нині стільки людей уникають інтерв’ю, що мимоволі запитуєш себе: чи не епідемія це, або просто мода.

— Щодо мене, то — ні.

— Прикро визнати, але нами керує потяг до наслідування. На думку соціолога Тарде, це рушій суспільства.

— Очевидно, цей Тарде має слушність. Та я уникаю журналістів з поважнішої причини. Принаймні, як на мене.

— Назвіть її.

— Ні, не можу.

— Схоже, підкреслюючи свою брутальність, ви трохи перебільшуєте.

— Гаразд. Будемо послідовними: в світі немає чогось суттєвого. Тож я скажу: дехто хоче мене вбити.

— Отже, поки я ловив вас для інтерв’ю, ви тікали від когось?

— Саме так.

— А докази?

— Я уникаю журналістів, бо вони ще брутальніші за мене. Самі не бажаючи того, наводять на мене переслідувача.

— Схоже, якийсь неймовірний персонаж.

— Якщо вже він неймовірний, то ви просто пихаті. Кажете, ніби я зрадів вам. Чому б це мені радіти незнайомій людині?

— Мені здалося, що ви зраділи.

— Можливо, але не тому, що побачив саме вас. А тому, що це не той, інший.

— Чому ж це той, інший хоче вас убити?

— Як то кажуть, усі ми розплачуємося за власні гріхи. Спершу я працював лікарем, а вже потім зайнявся наукою. Серед моїх пацієнтів був один на прізвисько Віл. Літній високий чолов’яга, дужий, понурий, обмежений і без почуття гумору. Він сліпо покладався лише на самого себе і ще на кількох людей, серед них і на мене. А що був упертий, то за довгі роки досяг забезпеченого життя, втішатися яким йому лишилося недовго. Якось Віл нагадав мої слова, які я сказав під час першого медичного огляду: «В будь-якому становищі, навіть у безвиході, розум може знайти шпаринку для втечі». Віл додав, що коли почув це, то в ньому ожила надія.

— І ви не боїтеся дурити таку легковажну людину?

— Здається, тоді ж Віл зазначив, що безвихідь — це старість. А я відповів: «Ніщо не заважає знайти і звідти вихід». Як би там не було, я пообіцяв йому пошукати.

— Тоді чого скаржитись. Ви забагато пообіцяли.

— Отож-бо. Якось я повідомив йому, що знайшов засіб… Повірте, і тепер, після всіх тих прикрощів, які нас роз’єднали, пригадуючи обнадіяне обличчя того бідолахи, я розчулююся, аби повернути його до дійсності, я застеріг, що не випробував тих ліків навіть на тваринах. Він відповів, мовляв, ніколи чекати, можна випробувати на мені. Я став казати про можливі погані наслідки, а він запитав про те, чого я і сподівався. «Гірші за смерть?» — спитав він. Я запевнив, що ні.

— І зробили з Вола піддослідну тварину. А що, таки справді є ліки?

— І ви претендуєте на роль піддослідної тварини?

— Поки що мені досить знати, в чому полягає ваш засіб і як ви його відкрили.

— Шляхом міркувань. Бо щоб повернути молодість, треба з’ясувати, де її шукати. Здорова молодість, без ознак згасання, властива організмові, який зростає. Коли ж ріст припиняється, ми поступово скочуємося до старості. Хоч і непомітно.

— То ви виявили гормони, яких у період росту не існує?

— Точніше, виділив елементи, які діють тільки в період росту.

— Виділили й уприснули пацієнтові?

— Я гадав, що старий, хоч і здоровий організм, потребує посиленої дози.

— Що ви називаєте посиленою дозою?

— Кількість елементів, які діють в організмі дворічної дитини. Розумієте: існував ризик — або молодість, або роздимання. Я поставив на молодість, і ми не помилились.

— А якби переважило роздимання?

— То Віл би луснув, як лафонтенівська жаба.

— Але не луснув?

— Переважила молодість. Організм витримав той концентрований удар. Щоправда, про всяк випадок змінив хрящі.

— Можна сказати, що ваш пацієнт повернув собі молодість і живе щасливо?

— Щасливо? Ні. Сталося помітне роздимання, що його, як я вже зазначав, Віл витримав. Маю на увазі фізіологічний аспект, бо його душа не відродилася.

— Ви вірите в її відродження?

— Не зовсім.

— Але ж ваш пацієнт не особливо зважає на дрібниці, адже так?

— Сказати б, його ошелешила зміна.

— Зміна на краще?

— З одного боку, то справді повернення до молодості. Однак існує й інше. Уявіть себе на його місці. Уявіть, що дворічна дитина стає втричі більшою.

— А хіба ви не сказали бідоласі, що він збільшиться втричі?

— Як так сталося? Лише за п’ять років, хоча мало минути вісімнадцять-двадцять. Тепер він величезний.

— Понад два метри?

— Значно більший. Можете підрахувати: Віл збільшився, як дворічна дитина, що мала метр вісімдесят…

— Сердега. Він незадоволений?

— Украй засмучений. Певно, уявляв побічні ефекти, про які я застерігав, як нудоту чи подразнення шкіри. Кожен вважає свою хворобу найгіршою. Тож і почав благати мене дати щось, аби зупинити зріст.

— І ви дали?

— Прописав заспокійливі нешкідливі ліки. Ви ж бо знаєте: aqua fontis, panis naturalis[11]. Досить було експериментів з його залозами. Та я і скрізь супроводжував його, заспокоював.

— Бувши ним, я б не скаржився.

— Але ж зрозумійте: такий величезний зріст прирікає на самотність. Для мого пацієнта не було ні жінок, ні кінотеатрів, ні ліжок, ні автомобілів, ні будинків. У сучасних квартирах такі низькі стелі! Та й бідолашний Віл за вдачею надто боязкий. Він соромився потикатися на люди.

— Проте міг знайти співчуття в свого лікаря.

— До певного часу, лише до певного часу. Ніщо не вічне в цьому швидкоплинному світі, навіть