Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

— Спрямований проти власної жертви?

— Так, це було жорстоко. Під час одного з моїх візитів, бо тепер я провідував Вола, він сказав, що не виходитиме з будинку, поки стачить грошей. Та вже невдовзі муситиме працювати.

— Ким?

— Про це я і спитав у нього. А він мені: «Почварою в цирку». Його слова здалися мені такими надуманими й безглуздими, що я ледь не розреготався. «Часом мені здається, — зазначив я, — що ви любите скиглити. Багато хто страждає через малий зріст, але ніхто не переживає, що високий». Він хотів заперечити мені, гадаючи, що я не жартую, та коли поглянув на мене, завагався, не в змозі збагнути, що я глузую з його лиха. Якусь хвилину він знічено мене розглядав, а тоді схопив за горло, мов пташеня.

— У руках цього велетня кожен здавався б пташеням.

— Особливо я. Тільки випадково він мене не придушив. Але відпустив. Перекошеного, скорченого від болю.

— І після цього ви його навідували?

— Авжеж. Можливо, ви маєте слушність — я справді суперечлива натура. Спершу підштовхую Вола до зростання, а тоді почуваюся винним. І знаю ж про свої вади, а от не завжди їх уникаю.

— Всі ми однакові. А як проходили потім ваші зустрічі?

— Затятий Віл не забув образи. Тож мої відвідини стали обтяжувати нас обох. І все ж я ходив до нього, хоч і дедалі рідше. Саме тоді я помітив у собі досить неприємну рису.

— Яку саме?

— Коли я приходив до нього, то відчував каяття, навіть сором, що саме я спричинився до його нещастя. Але досить мені було не бачити його кілька днів, як забувалися і провина, і співчуття. Навіть більше, кортіло розповісти комусь про цей кумедний випадок.

— Якщо він і кумедний, то не вам слід було про це казати.

— Якби ж я зробив це хоча б несвідомо…

— То ви підняли його на кпини?

— До мене прийшов журналіст. Коли люди вашого фаху розумні, я почуваю себе з ними невимушено і розмовляю щиро. Моє переконання, що все на світі тлінне, однаковою мірою стосується і майбутнього — звідси нема нічого святого. Я справді вірю, що наш світ — остання ланка в ланцюгу, тому й кажу всю правду.

— Цікаво, а як ці ваші загальні розмірковування відбилися в розмові з моїм колегою?

— Якнайприкріше. Я жартував і викладав геть усе. Переступив усі межі. Хіба вам невідоме те інтерв’ю?

— Ні.

— Я заявив, ніби з самого початку передбачав зростання мого пацієнта, але задля цікавості й розваги довів експеримент до кінця.

— Віл подав на вас у суд?

— Ні.

— Тоді вам пощастило.

— Навпаки. Він зателефонував мені і повідомив, що прочитав інтерв’ю, і попередив, що вб’є мене. «Довгі роки я вас поважав, — зазначив він, — і не бажаю прикро розчаровуватись. Усе вирішено».

— Що ж ви зробили?

— Спакував валізи. І чкурнув першим літаком. Віл — за мною, як мені розповіли, на транспортному літаку. Ось так, аж до сьогодні, ми гасали по всій Європі. Я попереду, однак постійно відчуваю дихання переслідувача. Не уявляєте, як поквапливо я тікав з тих міст, де б залюбки лишився.

Чи не могло статися, що ви накивали п’ятами, сприйнявши мене за свого переслідувача?

Це виключено. Як би не ховався той неборака, він скрізь примітний. Саме тому я і живий досі. Скажімо, ось такий випадок у «Гранд-отелі» в Стокгольмі. Мені настійливо приносили газету — шведською мовою! — і підсовували під двері. Якось, перш ніж сісти за смачний сніданок, я підняв газету і, побачивши фотографію, вигукнув: «Ніколи не думав, що й на цих широтах проводять карнавали!» Я погано бачу без окулярів, коли ж одягнув їх, то зойкнув. На фотографії був зовсім не карнавальний велет, якого тягли на візку. То був мій величезний Віл серед захоплених стокгольмців.

— Тож ви знову спакували валізи?

— І першим же літаком гайнув на Балеарські острови. Відтоді, де б не опинився, щодня розпитую в ресторанах, готелях, кафе, газетних кіосках — скрізь! — чи не бачили там випадково велетня.

— А тут він не з’явиться?

— Принаймні сьогодні — ні. Він подорожує пішки, а коли зласкавиться який-небудь водій, то в кузові вантажівки. Мені казали, що вчора бачили його в районі Дольдера, біля Цюріха. І хоч у цьому будинку я в безпеці (двері вкрай міцні, а на вікнах — грати), для більшої певності зранку гайну до Італії.

— Краще поквапитись.

— Ви так гадаєте?

— Мені здається, я бачив його на дорозі.

— Це чудисько невтомно мене переслідує. Де ви його бачили?

— Неподалік. Я їхав із Женеви дорогою на Бріге. І раптом відчув удар у правий бік машини й побачив щось дивовижне.

— Що саме?

— Це тривало лише мить. Я вирішив, що мені привиділось. Із сніговію вихопилася велетенська постать і впала на машину, розкинувши руки.

— Може, ви його вбили?

— Гадаю, що ні.

— Краще нам вирушити негайно.

— На якийсь час він затримається. Я певен, що зіткнення травмувало його.

— Так чи так, ми забираймося геть. Ось тільки знайду книжку, яку читаю.

— Куди ж ми подамося?

— Ви поїдете за мною на своїй машині до Креволи, а звідти — пряма дорога до Локарно. Я ж поверну до Мілана. Не хочу, щоб через мене з вами щось сталося.

— Скажіть, а як би ви повелися на моєму місці? Чи доцільно друкувати нашу розмову?

— Як хочете. Що це?

— Що?

— Чуєте? Стукають.

— Здається, і справді.

— Грюкають у двері.

— Не відчиняйте!

— Спокійно.

— А якщо ми не відчинимо, що тоді?

— Краще приготуватися до можливої облоги. Продуктів на кілька днів вистачить.

— Чуєте? Наче щось ламають. Він збирається вирвати дерево?

— Він висадив двері. Піду йому назустріч. Що вже буде: не можна ж без кінця тікати. Залишайтеся тут і не хвилюйтеся. Я лікар, тож умію заспокоїти шаленців.

Що мені тепер робити? Я не в силі протистояти велетові, що висадив такі двері. Не можу й утекти через вікно. Надто густі грати. А стогін професора б’є по нервах. Плутає думки. Байдуже: візьму себе в руки. Глухий удар — певно, велет пожбурив щось із меблів об стіну. Ні, в холі меблів нема. Отже, то тіло професора Хеккеля. Тепер нічого не чути. Моторошна тиша. Уявляю собі видовище за дверима. Труп професора Хеккеля на підлозі, а велетень роззирається довкола, міркуючи, що робити далі. Ворушити мізками для нього мука, але раптом йому свіне думка позбутися свідків. Тож і стане обшукувати будинок. Тільки б не починав з цієї кімнати.