Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

е ніколи малій замазурі Доріан не було так затишно і тепло! О, якби тільки її могла бачити зараз донька пані Фуа, п’ятнадцятирічна Жаннет! Вона б луснула від заздрощів! Її, нечупару Доріан, — так Жаннет дражнила малу — віз на своєму коні справжній лицар! Такий лагідний і милосердний, що навіть загорнув її промерзле до кісточок тіло у свій хутряний плащ! Блаженне тепло розлилося по руках і ногах дівчинки, і вона з великою охотою навіть задрімала б, але розуміла, що така казкова пригода може з нею більше ніколи-ніколи не повторитися, тому боялася проґавити навіть мить того, що сталося.

Лицар, високий, кремезний, у великій, насунутій на очі хутряній шапці, у чорному плащі, підбитому хутром, був таким сильним, коли її наче пір’їнку посадовив на свого коня, таким добрим, коли загорнув її у свій плащ.

Доріан доводилося бачити лицарів. Вони часто зупинялися в таверні Фуа. Замовляли багато вина, хліба, смаженої свинини чи курятини і пригощалися. Після них завжди залишалася купа недоїдків та розбитих кухлів. Іноді вони напивалися та горлали пісень, зачіпали пані Фуа чи її доньку Жаннет, сварилися з іншими відвідувачами, доходило навіть до бійки. Тоді в таверні все летіло шкереберть, вчинявся страшенний гармидер! Все те дуже засмучувало пана Фуа, особливо коли пані Фуа, його дружина, надовго зникала з кимось із гостей нагорі, де знаходилися кімнати для постояльців. Доріан знала напевне: якщо вже пані Фуа піднялася нагору, їй доведеться працювати до перших півнів. Адже пан Фуа хотів подрімати, тож наказував їй пильнувати м’ясо на вертелі і розбавляти вино у глеках, а потім прибирати в таверні, мити посуд...

Прихисток Доріан знаходився в комірчині на горищі. Там завжди було холодно, як надворі. Дірки, через які потрапляло холодне повітря, Доріан ще з осені позатикала старим ганчір’ям, але це мало допомогло. Єдиним її спасінням був товстий, сірий від пилу і сажі димар. Він завжди був теплим, особливо вночі. Біля нього Доріан і звила собі кубельце. Якийсь час гріла спину, а потім поверталася до нього обличчям і тулилася усім тілом, наче собача, доки знову не змерзала в спину. Отак і рятувалася від нічного холоду.

Димар був для Доріан єдиним другом, грів узимку, умів вислухати, не перебиваючи. Іноді Доріан була майже впевнена, що той димар — зачарований лицар, який одного разу оживе і забере її з собою в казкові краї. Про них дівчинка завжди мріяла у вільну від важкої роботи хвилинку. Вона навіть ім’я для нього вигадала — Жуель.

Донька пані Фуа сміялася з неї кілька днів, підслухавши її бурмотіння на горищі. Воно й справді дурнувато виглядало — розмовляти з димарем на ім’я Жуель. Та якщо більше нема з ким?..

Але зараз усе інакше! Навіть Жаннет не посміла б насміхатися з неї! Х’юго де Моле! Вона повинна запам’ятати це ім’я назавжди! Хто знає, чи трапиться з нею коли-небудь ще така гарна історія і чи побачить вона цього лицаря знову!

Холодний вітер жбурляв сніг великими жменями, однак Доріан було так гарно і затишно у її хутряному прихистку! Коні мчали швидко, ще швидше біг Шторм, і це також не могло не тішити дівчинку. Справжній лицарський собака! Ось вони в’їхали в селище, що розкинулося на березі вузького потічка. Звідусіль розгавкалися собаки. Селяни вже спали. Лише в кінці єдиної кривої вулички світився вогонь — у таверні Фуа.

— А що, мій пане, ми таки відірвалися від вовків! — промовив Георг до Х’юго. — Страшно подумати, але цією малою вони, напевно, поживилися б! Вчасно ми над’їхали!

Таверна Фуа, кам’яниця з вузькими, прорубаними у товщі стін вікнами-бійницями і дерев’яною прибудовою колись, мабуть, слугувала сторожовою вежею. Але війни і час не пощадили товстих стін і зруйнували їх більше ніж наполовину. Тож власникам таверни довелося наточувати верх деревом. Шторм, упізнавши дім, зупинився і привітно гавкнув.

— Ну, Доріан, ми приїхали, чи не так? — запитав де Моле у дівчинки, знявши її з теплої спини Паладдіна і спішившись сам.

— Так, пане. Ви заходьте до таверни, а я ще постою тут. Не можна, аби пані Фуа побачила, що Ви мене привезли верхи! — відповіла дівчинка.

— Дурниці.

— О, пане, Ви не знаєте пані Фуа! Її навіть пан Фуа боїться! — перелякано запротестувала дівчинка, та змовкла на півслові, бо двері таверни прочинилися, викинувши на подвір’я прямокутник тьмяного світла і білу напівпрозору пару. На порозі з’явилася пишна жіноча постать. Маленькі прижмурені очі пильно подивилися у нічну темряву, немов розрізали її навпіл, намацуючи поглядом те, що сподівалися побачити. Доріан аж зіщулилася під ним.

— Це ти, ледащице? — пролунав голос пані Фуа, ще молодий та гучний. — Не мовчи і не ховайся! Я чула, як гавкав твій клятий собака! Води принесла?

Жінка перевела погляд із закам’янілої від страху дівчинки на кремезну постать лицаря в довгому чорному плащі та худорлявого Георга де Гастона, який правицею тримав під вуздечку Ясіна, а в лівій — порожнє цеберко Доріан.

Голос пані Фуа вмить став солодким, як патока.

— О, вельможне панство! Прошу вас, заходьте, не слід отут мерзнути серед подвір’я! Мій чоловік потурбується про коней! Гей, Мартіне! — гукнула пані Фуа, не повертаючи до чоловіка голови. — Швидше сюди! Вельможне панство приїхало! Іди, прийми коней, нагодуй гарненько, — торохкотіла вона. — Та швидше, йолопе! — прикрикнула, коли пан Фуа забарився біля м’яса, що смажилося на вертлюгу.

Тим часом, покинувши на господаря Палладіна та Ясіна, Х’юго де Моле з Георгом де Гастоном попрямували до дверей. Ззаду за ними, ні жива ні