Читати книгу - "Одержимість"

цікавить тільки одне. Ось, недавно у мене випадок був. Ми на гастролях були в Угорщині, приїхали, розставили вагончики свої. У мене ж номер сольний завжди, щось не виходить у мене з чоловіками, тому і виступаю сама. Так ось, ми виступали в Будапешті, там така збірна була, що вже й не згадаю, хто там був, але це було восени, і був сильний вітер. Під час виступу вітром обірвало дроти на стовпах, і нас повністю знеструмило. Оголосили антракт на десять хвилин, завели генератор, світло включили і ми закінчили виступ, і дуже навіть вдало, можна сказати з тріумфом. Але в трейлерах наших світла не було, генератор був підключений тільки до самого цирку. Я в повній темряві зайшла в свій вагончик, переодяглася, помилася під холодним душем і залізла під ковдру. Чую, через кілька хвилин відчиняються двері, і силует в дверях майнув. Я не сильно переживала, тому що охорона була у нас дуже солідна, і чужий на територію потрапити не міг. Значить свій, подумала я. Він покрутився, щось зачепив, звалив, потім посвітив собі телефоном і каже: «Це я що, не в свій будинок приперся?» Я його одразу впізнала. Це був клоун з України. Я і кажу йому: «Звичайно, не в свій. Ти б краще до фокусника нашого зайшов, він тебе додому і відправив би». А він мені і каже: «А, може, і добре, що я заблукав, пусти погрітися». І стрибнув до мене в ліжко. Ніч у нас була дивовижна, я тобі чесно скажу. Щоправда, коли настав ранок, і я вилізла з-під ковдри, дивлюся, а він як був у перуці своїй рудій і з червоним носом, так і заліз до мене. Ось, думаю, клоун він і є клоун, але секс все ж таки, треба визнати, був шикарний. Ми з ним потім довго дружили, навіть жили якийсь час. А що? Це вони коли в перуках і нафарбовані, то виглядають старенькими, а цей був взагалі студентом училища, на п'ять років молодший за мене, але нічого, справлявся.

— Слухай, ти не втомилася базікати? — запитав Алекс.

— Ні, а що? Ти ж сам запитав.

— Та нічого я в тебе не питав, ти навіть рот мені не даєш відкрити. Я запитати хотів, мене ось завжди цікавило, чому ви не в стаціонарних цирках працюєте, а в пересувних?

— Та ти не розумієш! — вигукнула вона. — Цирк — це ж стиль життя. Ти виходиш на арену і все, світ змінився. Ти не бачиш і не чуєш нічого окрім поглядів глядачів і їх оплесків. А, коли вони стоять і аплодують в кінці виступу — це найкраща нагорода і подяку, розумієш?

— Так. Але чому саме в Шапіто, а не у великих і комфортних. Мені ось завжди чомусь шкода циркачів. Ви просто всі виглядаєте, наче спортсмени-невдахи.

— А чого нас жаліти? Ви нам заздрити повинні. У нас реально райське життя. Ні, ми працюємо як коні, ризикуємо щодня, але це такий адреналін і, між іншим, скажу тобі чесно, я іноді під час виступів під куполом, особливо на висоті, оргазмую… Це такий кайф, ти не уявляєш. А чому шапіто? Та тому що я просто не люблю сидіти на місці, мені цікаво подорожувати. Я ж в дитинстві займалася гімнастикою. А оскільки все моє дитинство проходило на арені з цирковими акробатами, еквілібристами і повітряними гімнастами, я мала можливість розвиватися в рази швидше за своїх ровесниць. Я навіть почала їздити по змаганнях і вигравала турніри. Знаєш, скільки у мене медалей і кубків? Я після школи бігла на тренування, потім в цирк, вночі абияк робила уроки і знову на тренування після школи. Я жила гімнастикою і мене нічого не цікавило. Мої результати всіх підкорювали, а я вірила, що можу стати кращою. Мені пророкували чемпіонські титули і олімпійські перемоги, і я вірила в це. Я закинула школу і перевелася в спортивний інтернат. Тренувалися ми з ранку до вечора. Я тоді відпрацьовувала в основному бруси і стрибки через козла. З кожним разом я робила все більш складні трюки. Я падала, перетягувала розтягнуті гомілки і кисті і знову бралася за роботу. У якийсь момент я помітила, що просто одержима спортом. Я розлучилася зі своїм хлопцем, втратила зв'язок з усіма своїми старими подругами, не набувши в замін нових. Але мені було наплювати на це. У мене була мета, і я йшла до цієї мети. У мене просто була мрія. Я хотіла потрапити на Олімпіаду, і не просто потрапити, а виграти її. До ліцензійного, тобто відбіркового чемпіонату залишалося два місяці, коли до нас прислали нового тренера. Він був досить молодим, хоча і старшим за нас, молодих дівчат на п'ятнадцять років. У цьому місці в моєму оповіданні провал, тому що я не пам'ятаю нічого, що зі мною було. Якщо сказати коротко, то я просто закохалася в нього. Та й не я одна. Більшість дівчат збірної просто сохли по ньому, але він все ж таки вибрав мене. Мені тоді було лише п'ятнадцять років, але на той час я вже була дівчиною, вже знала, що таке чоловіки, тому, йому зі мною було досить легко. Він просто затьмарив мене. За місяць до змагань я вже не могла зробити найпростіших елементів, у мене перестало виходити все те, що я натренувала за роки. Усвідомила це я лише тоді, коли, приїхавши на чемпіонат світу, мені повідомили, що я не виступаю, бо тимчасово переведена в запасний склад. Для мене це був шок, але я знала, що зі мною є мій коханий, який завжди підтримає мене і допоможе. Але все виявилось не так. З того моменту, як мене вивели з основного складу, він моментально втратив до мене інтерес. І, от уяви, я, одержима спочатку спортом, втрачаю все через одержимість коханим чоловіком, який теж мене кидає. І ось я залишаюся одна і ні з чим. Я тиждень не виходила з дому, батьки були на гастролях і не знали всіх цих моїх пригод. Я перестала ходити на заняття в інтернат і зовсім закинула тренування. Пізніше я зрозуміла, що дуже втомилася від цього спорту, від вічного суперництва, від постійної напруги, від болів в спині і суглобах, від уколів, які, як вважали наші спортивні доктора, повинні були допомагати підтримувати нас в тонусі, а ще я тоді сама