Читати книгу - "Інґа"

Тепер поставало питання, чи ці кіномистецтво і свобода продовжаться за нацистської влади. Деякі найбільші таланти німецького кіно, як-от Біллі Уайлдер і Марлен Дітріх уже іммігрували до Америки, і так вчинять й інші. Але зірки на кшталт Віллі Фрітша і Лілліан Харві залишилися. Тож Інґа тішилася, що її редактор в Vore Damer одночасно був редактором у Filmhournalen — найбільшому і найвпливовішому скандинавському виданні про світове кіно. Вона сподівалася писати для обох журналів.

Інґа не збиралася взагалі відмовлятися від політичних сюжетів. Як Томпсон, Шультц і МакКормік, вона теж хотіла взяти інтерв’ю у нацистських лідерів, але під іншим кутом. На відміну від решти кореспонденток, її менше цікавили нацисти-політики, а більше — нацисти як пересічні особи. Вона прагнула написати те, що зазвичай називається нарисами, «цікавими для широкої публіки», про тих, кого світ незабаром звинуватить у нелюдяності, хоча до війни і геноциду залишалося ще кілька років, і такої оцінки ще ніхто не давав.

У 1935 році нацистам, здається, вдалося досягти майже неймовірних змін у Німеччині. Постраждалому від боротьби різних угруповань народу вони принесли стабільність, тож Гітлер «ймовірно, був найпопулярнішим главою держави у світі»{316}. У 1933 році, коли він прийшов до влади, шість мільйонів німців — третина німецької робочої сили — не мали роботи. Менш ніж за три роки кількість безробітних у Німеччині знизилася до мільйона, а безробіття зменшилося до 5 %{317}. Водночас у Сполучених Штатах усе ще тривала Велика депресія, і 1935 року рівень безробіття сягав 17 %.

Ексклюзивне інтерв’ю з Гітлером очолювало список журналістських бажань Інґи. Але, на відміну від зацікавлення інших журналістів тим, чого він хоче і що збирається зробити, Інґу більше обходило те, ким він є. Вона розуміла, що не отримає інтерв’ю у перший тиждень роботи, але їй навдивовижу швидко вдалося домовитися про зустріч із, можливо, найвпливовішим лідером світу, якого охороняли як нікого іншого.

Розмах її амбіцій можна оцінити по тому, що, прибувши до Берліна у березні 1935 року, вона вирішила зупинитися в розкішному готелі Adlon — місці, де жили кінозірки, фабриканти, глави держав, а також найвідоміші закордонні кореспонденти. Оздоблений в пишному необароковому стилі, розташований на великому бульварі Унтер-ден-Лінден, лише в кварталі від Рейхсканцелярії, Adlon був для Берліна тим самим, що і Waldorf Astoria для Нью-Йорка.

Інґа взялася до роботи одразу після виходу з потягу. Відіславши свій багаж до готелю, вона попрямувала у данську амбасаду, щоб відрекомендуватися прес-аташе Перу Фаберу і попросити його допомоги з деякими ідеями. Першим в її списку був нарис про доньку данського посла в Німеччині — Брітту Цале. Привабливі доньки закордонних дипломатів були бажаними гостями на нацистських урочистостях, позаяк гітлерівці намагалися запевнити світ у своїх начебто благих намірах. Марта Додд — донька американського амбасадора була особливо популярною на подібних заходах. Незабаром такою стала й Інґа.

Помірно відома як колишня актриса і королева краси, Інґа швидко привернула до себе увагу в Берліні і легко просувалася нагору нацистськими колами. Вона навіть потрапила до колонок світського життя з новиною, що її бачили в товаристві знаменитого високого вродливого брюнета Віктора де Кова — одного з найулюбленіших серед нацистів акторів театру і кіно, — що зазвичай грав ролі героїв-коханців[24]. Одна з берлінських газет надрукувала фото Інґи поруч із розлученим де Кова, коли вони разом з’явилися на кінофестивалі, їй подобалася увага, і вона чудово почувалася в нацистському Берліні. «Схоже, що я тут не байдужа людям, і це завжди приємно»{318}, — писала вона Ользі.

Владнавши справи зі своїми документами, в яких вона виступала закордонною кореспонденткою і кінокритиком, Інґа почала відсилати рукописи до Vore Damer. Вона зробила інтерв’ю із Вернером Крауссом — зіркою німого фільму «Кабінет доктора Каліґарі», — якого вважала «найвеличнішим актором Європи», і з уславленою скульпторкою Рене Сінтеніс{319}. Безумовно, для новачка це було чудовим початком і відповідало потребам і зацікавленням Vore Damer, але Інґа прагнула зробити набагато більше. Вона постійно надокучала як працівникам данської амбасади, так і німецькому міністерству закордонних справ із проханнями надати можливість написати особистий нарис про другу після Гітлера людину в державі — рейхсмаршала Германа Ґьорінґа. Німецькі чиновники пояснили їй, що Ґьорінґ не дає «таких інтерв’ю», про які просить Інґа{320}. Вони недооцінили її винахідливість.

Сніжного дня наприкінці березня 1935 року, лише за тиждень чи два після її прибуття до Берліна, Інґу запросили на звану вечерю в резиденцію данського посла Херлуфа Цале. Щойно доставлених із Фінляндії лососів запивали шампанським з келихів венеційського скла і міцним аквавітом, щоб пожвавити дискусію{321}. За словами Інґи, як і на всіх подібних дипломатичних вечерях, тут існувало лише дві теми для розмов: «політика і плітки. Позаяк дам було чимало, звісно, почали пліткувати»{322}.

Вона згадувала, що спершу обговорювали Йозефа Ґеббельса, який, попри свій крихітний зріст і