Читати книгу - "Інґа"

Пліткувати про Гітлера вважалося поганим тоном. Крім того, за словами Інґи, там і розмовляти не було особливо про що, окрім його захоплення Ваґнером чи відвідин десятки разів одних і тих самих вистав, де він голосно реготав.

Далі хтось зауважив, що Герман Ґьорінґ має наміри зрештою одружитися зі своєю давньою коханкою «тією стрункою актрисою-валькірією Еммі Зоннеманн», і розмова урвалася. «Очі округлилися, ножі і виделки поклали на стіл, вуха нашорошилися»{325}, — пригадувала Інґа.

Така реакція зрозуміла. Оскільки Ґьорінґ був другою після Гітлера людиною, його одруження викликало б такий самий інтерес у світі, як і заручини тодішнього американського віце-президента. До того ж, позаяк Гітлер не мав дружини, це робило пасію Ґьорінґа «першою леді Рейху», як зазначав сам Гітлер{326}. Особисте життя Ґьорінґа особливо цікавило данців, бо його перша дружина, Карін, була шведською баронесою, яку він продовжував обожнювати і після її смерті, назвавши на її честь свою велику резиденцію і прикрасивши стіни портретами померлої коханої. Скандинави сподівалися, що ця любов розповсюдиться і на їхні країни, якщо Німеччина розпочне війну.

Знаючи про озвучене прагнення Інґи провести інтерв’ю із Ґьорінґом, данський прес-аташе Пер Фабер єхидно подивився на неї і заявив голосом, що лунав наче виклик: «Тож чому б комусь не піти і не взяти інтерв’ю в Зоннеманн? Вийшла б чудова історія». Почуваючись припертою до стінки, вона прийняла виклик Фабера, що спровокувало в ньому зневагу. Він дорікнув, що Інґа «ще дівчинка… яка навіть не знає азів журналістики. Це смішно; крім того, як ви до неї проб’єтеся? У вас навіть диплому немає»{327}. Та Інґа вже знала, що диплом мало важить порівняно з хуцпою. Вона відповіла Фаберу, що просто зателефонує Зоннеманн, і, перепросивши, встала з-за столу.

На щастя для Інґи, номер Зоннеманн знайшовся у телефонній книзі. Вона подзвонила, представилася важливою журналісткою, що подорожує через Берлін, і Зоннеманн відповіла, що з радістю її прийме, якщо та встигне до неї за 15 хвилин. Інґа навіть не затрималася, щоб подякувати послу Цале за гостинність.

Свідома, що наречену Ґьорінґа називали «кобилою», Інґа здивувалася, побачивши, що Зоннеманн не була справжньою Брунгільдою, як вона очікувала побачити. Еммі натомість виявилася стрункою, витонченою білявкою із «здатністю причаровувати». Зоннеманн люб’язно запросила Інґу до своєї гардеробної, де ту дуже вразило не лише улюблене фото Ґьорінґа, а й відома світлина його покійної дружини! «Вона — та жінка, якою я дуже захоплююся, — пояснила білявка. — Хотіла б я бути такою ж прекрасною, як вона»{328}.

Зоннеманн була у Німеччині такою собі знаменитістю, вона грала у Національному театрі у Веймарі на постійних засадах. Розлучившись дев’ять років тому, вона не цікавилася політикою, присвятивши все життя театрові, доки не зустріла Ґьорінґа в кафе, де той обідав з її друзями. Вони прогулялися у сусідньому парку, і значну частину часу Ґьорінґ розповідав про свою померлу дружину. Вона не вважала таку тему незручною, бо Ґьорінґ розповідав про Карін «з такою любов’ю і щирим сумом, що моя повага до нього зростала з кожним словом»{329}.

Коли ж Інґа озвучила запитання, яке привело її сюди, Зоннеманн знічев’я зізналася, що вони з Ґьорінґом запланували побратися наступного місяця. Потім додала, що Гітлер буде свідком з боку нареченого. Інґа спитала дозволу написати про ці чудові новини, і Зоннеманн дала згоду, але попросила, щоб та спершу показала нарис Ґеббельсу.

Репортерка-початківець з кількатижневим досвідом тепер отримала гарячі новини світового значення, але Фабер правильно насміхався з неї, бо вона таки нічого не знала про журналістику і перший млинець у неї вийшов глевким.

Дописи німецьких репортерів ретельно перевіряла цензура, але як закордонну кореспондентку Інґу не зобов’язували віддавати свої роботи на завірення до міністерства пропаганди. Чи то вона не зрозуміла, чи вважала себе зобов’язаною перед Зоннеманн, але вона не одразу послала нарис у Vore Damer чи якесь інше данське видання. Натомість таки віднесла копію статті у міністерство пропаганди.

Минув цілий день, доки підлеглі Ґеббельса завірили історію. На той час Ґьорінґ уже дізнався, що його наречена привідкрила таємницю, і випустив офіційне повідомлення про те, що весілля відбудеться 10 квітня. Все ще жадаючи стати першою авторкою цієї новини, Інґа прокотила Vore Damer і спробувала продати історію копенгагенській Berlingske Tidende — найстарішій і найповажнішій щоденній данській газеті. На жаль для неї, якраз того дня один із данських принців теж оголосив про заручини, тож її інтерв’ю із Зоннеманн відклали на кілька днів, і нарешті надрукували у Berlingske Aftenavis — вечірньому випуску газети. Хоча то був лише нарис про Зоннеманн, а не невідкладна гаряча сенсація.

Першою отримати новини і першою їх оприлюднити — це, звісно, різні речі, але Інґа завжди наполягала, що саме вона «дала сенсацію решті Європи»{330}. Її пошана до чиновництва показала, що їй бракувало запалу для справді чудової репортерки, хоча вона продемонструвала винахідливість, щоб першою розкопати новини. Інґа була переконана, що журналістика може бути і буде її хлібом. «Я справді цього хочу, — писала вона Ользі. —Цікаво, чи я зараз, змінивши маршрут, опинюся у добрій затоці?»{331}

Під «доброю затокою» вона мала на увазі журналістику, а інтерв’ю із нареченою Ґьорінґа привело Інґу в найвищі нацистські кола. Вона дотримала обіцянки, даної Зоннеманн, переклала німецькою свою статтю і відіслала