Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

Зима промайнула тихо і нудно. На землю прийшло ще невпевнене, боязке тепло, наче весна хоч і стояла на порозі, але ще роздумувала — чи варто заходити.

Того дня надворі було трохи вітряно. Але вітерець був уже теплий, і від нього виразно духмяніло весною. Майже всі учні, нашвидку пообідавши, на перерві висипали на подвір’я.

Ми зі Свєткою прихопили з собою видані за обідом пиріжки і, всівшись у затишку на лаву біля дитячого майданчику, без поспіху їх жували, жмурячись на сонце. Воно вже видряпалося височенько, і під його теплим промінням мені було в кайф ось так ліниво сидіти: ледь завмерши з напівзаплющеними очима, уявляючи себе безтурботним котярою.

Та за хвилину, порушуючи обідній спокій, повз нас проплила Любочка з гамірливим розширеним ескортом. Крім Вітки й декількох подружок, що майже ніколи не полишали свою «королеву», за нею сунув Дімон із парою гібончиків.

Галаслива ватага оточила гойдалку, що розташувалася майже по центру майданчика.

— Я хочу прокатітца… — капризно звернулася Любочка до Гібона.

Гойдалка була зайнята. На ній ліниво гойдався якийсь кирпатий малий.

— Ану, киш звідціля, малявка! — гаркнув йому Дімон. Та «малявка» тільки спідлоба зиркнув на Гібона і, вперто вчепившись у бильця, залишився на місці.

— Ага! То ми такі смєлі, не слухаємося старших! — відхаркнув убік Дімон.

Любочка з подружками захихотіли. Гібон глянув на Любочку і знову нахилився до малого:

— Так шо… Старших слухатися не будемо?

Малий зблід і від страху закляк.

— Ага, смєлі, значиться…Тоді ми тебе відправимо у космос! — реготнув Дімон і зі всієї дурі підштовхнув гойдалку.

Під наполегливими тичками Гібона гойдалка швидко розкачувалася, зі свистом описуючи у повітрі гігантські півкола, вона розганялася щосекунди швидше, а потім зробила «колесо». Малюк щосили вчепився в металеве поруччя, аж пальці побіліли. Сміливий малий — навіть не нявкнув. Та коли гойдалка зробила третє «колесо», малий не втримався, злетів із місця і гупнувся на землю.

Гойдалка знову зробила коло і з шаленою швидкістю летіла назустріч «космонавту», який уже сіпнувся піднятися.

— Не підводь голови… — злякано гукнула йому Свєтка.

Але малий вже підвів довбешку і від шоку тільки тупо кліпнув. Ще секунда — і гойдалка знесе йому голову… Ця думка підхопила мене з місця, і я, не замислюючись про наслідки, жбурнув у напрямі гойдалки енергетичний щит. У повітрі спалахнуло сліпучо-жовтим. Гойдалка вмить завмерла, гупнувшись об щит, як об гумову перепону. Незадоволено скрипнула і, повільно відхилившись назад, знову трохи колихнулася і застигла.

Вся компанія теж застигла з роззявленими щелепами.

…А малий невідомо яким чином опинився за метр від небезпечного місця. Я точно знав, що це не моя робота.

— Та хто ти в біса такий!? — першим віддуплився Дімон, поїдаючи мене круглими від переляку очима.

Я не відповів, тільки уважно придивився до малого, який, не чекаючи, коли я йому допоможу, швидко підхопився і побіг геть.

Наразі я б теж був не проти почути відповідь на це запитання… Від оцього малого.

З дивним малим я таки здибався. Наступного дня. Він біг повз мене коридором, і я його запримітив іще здалеку.

— Ану, стій! — схопив малого за плече, саме коли він уже побачив мене і налаштувався втекти. Розвернув його до себе і подивився в очі: — Привіт, космонавте! Ну, розказуй, як ти це зробив? Вчора біля гойдалки?

— Що зробив? — малий опустив очі, а потім недовірливо глянув на мене, кліпнув і невміло збрехав: — Тобі привиділося!

— Та ну… — посміхнувся я.

— Пусти! — запручався він.

Я трохи відпустив руку.

— Скажи хоч, у якому класі ти навчаєшся?

— У четвертому «Б», — зиркнув спідлоба.

— Не брешеш? — перепитав я, хоча точно знав, що зараз малий каже правду.

— Не брешу, пусти… — сіпнувся він і через секунду вже гайнув коридором, здіймаючи пил.

Я замислився. Щось я про цей 4-Б вже чув…

На наступній перерві я пішов вивчати шкільний розклад. Поки я дивився на всі ці кубики, до мене підійшла Свєтка і, меланхолійно жуючи гумку, запитала:

— Що шукаєш?

Я повернувся до неї:

— Четвертий «Б»… А хто там за класного керівника?

— Як хто? — здивовано підняла брови Свєтка. — Ма…

— Ангеліна! — здогадавшись, перебив її я, — Точно… Ангеліна!

— Ну і що, — знизала плечима Свєтка, — чого це ти такий збуджений?

— Та нічого… — відповів я і нахилився до неї: — Ти про той випадок із малим нікому… Гаразд?

— Він що… з четвертого… — кліпнула Свєтка.

— Ага! — кивнув я.

— Ну, добро, — згодилася Світлана, почухала потилицю і, в задумі жуючи гумку, поплелася до класу. Я постояв трохи і пішов за нею.

Коли ми вже стовбичили під аудиторією, чекаючи наступного уроку, до нас підвалили Любочка з Віткою. На їхніх мармизах чітко проступала нетерпляча цікавість. Та Любочка була тихою як ніколи. Вона тільки мовчки лупала на мене своїми близько посадженими очима.

Вітка виявилася сміливішою:

— А… як ти це зробив? — запитала вона.

— Що? — відповів я.

— Ну, вчора, оце…з малим. З гойдалкою… Спалах… — вона зробила невизначений