Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 86
Перейти на сторінку:
за­го­нах. Ху­до­ба гиб­ла за не­дос­та­чею па­ші. Не ос­та­ло­ся ні­чо­го, як іти на за­ро­біт­ки, а за­ро­біт­ків-то як­раз і не бу­ло то­ді ні­яких в на­шім Під­гір’ю - крім Бо­рис­ла­ва. От і по­пер­ли­ся ту­ди бід­ні лю­ди з усіх сто­рін, ха­па­ючи­ся за пос­ліднє, так, як той по­то­па­ючий ха­пається за сте­бе­лин­ку. Не­бо і зем­лю за­пер бог на за­ліз­ні клю­чі, а бід­ні лю­ди ду­ма­ли, що бо­риславські ба­га­чі бу­дуть ми­лос­ти­ві­ші від бо­га і от­во­рять їм бра­ми сво­їх ба­гатств!..

А бо­рис­лавські ба­га­чі тільки то­го й ба­жа­ли! Во­ни від­дав­на по­ті­ша­ли­ся на­дією, що аж по­ряд­ний го­лод при­чи­ни­ть­ся до ве­ли­ко­го зрос­ту їх «ге­шеф­тів». І ось во­ни не по­ми­ли­ли­ся! Де­ше­ві і по­кір­ні ро­біт­ни­ки рі­кою нап­ли­ва­ли до них, з сльоза­ми нап­ро­шу­ва­ли­ся на ро­бо­ту, хоть би й за яку де­ше­ву ці­ну, і ці­на справ­ді піш­ла чим­раз де­шев­ша. А між тим хліб ста­вав чим­раз до­рож­чий,- до Бо­рис­ла­ва йо­го до­во­зи­ли ду­же ма­ло і ду­же неп­ра­вильно, і ро­біт­ни­кам не раз і з яким-та­ким гро­шем за па­зу­хою при­хо­ди­лось млі­ти го­ло­дом. А вже ж, пев­но, те, що но­воп­ри­хо­дя­чим по­ліп­шен­ня бу­ло ду­же ма­ле, а тим, що жи­ли раз у раз в Бо­рис­ла­ві, по­гір­ша­ло ду­же знач­но. Що­тиж­ня жи­ди-влас­тив­ці ври­ва­ли їм пла­ту, а суп­ро­тив­них за­цитьку­ва­ли згірдн­ими нас­міш­ли­ви­ми сло­ва­ми: - Не хо­чеш тілько бра­ти, то йди со­бі та зди­хай з го­ло­ду,- тут на твоє міс­це де­сять аж нап­ро­шу­є­ть­ся, та й ще за мен­шу ці­ну!

Оце все пе­ре­ду­му­вав Бе­недьо не раз і не два ра­зи на сво­їх про­хо­дах по Бо­рис­ла­ві. «А що,- ду­ма­лось йо­му,- як­би всі ті ти­ся­чі лю­дей та змо­ви­ли­ся ра­зом: не бу­дем ро­би­ти, по­ки нам пла­ту не при­більшать? Ад­же чей жи­ди не ви­тер­пі­ли би дов­го: у ко­го конт­рак­ти на пев­ний час, у ко­го векс­лі, що не бу­дуть спла­че­ні без про­да­жі наф­ти й вос­ку, му­си­ли би по­да­ти­ся!» Дум­ка йо­го, розд­раз­не­на всі­ма без­ко­неч­ни­ми об­ра­за­ми бо­рис­лавської нуж­ди, ціп­ко вхо­пи­ла­ся за се­сю сте­бе­лин­ку і не по­пус­ка­ла­ся її. Але чим док­лад­ні­ше він роз­би­рав сей спо­сіб ря­тун­ку, тим більше труд­нос­тей, ба й не­по­бо­ри­мих пе­ре­пон він до­ба­чав в нім. Як до­вес­ти до та­кої змо­ви і єднос­ті всю то­ту ве­ли­чез­ну гро­ма­ду, в кот­рій кож­дий дбає тільки за се­бе, жу­риться тільки тим, як би з го­ло­ду не вмер­ти? А хоть би се й уда­ло­ся, то знов пев­на річ і те, що ба­га­чі від­ра­зу не по­да­дуться, що тре­ба би не тіль­ки гро­зи­ти, але й спов­ни­ти грізьбу, по­ки­ну­ти вся­ку ро­бо­ту. А чи то­ді ба­га­чі не спро­ва­дять со­бі з дру­гих сіл дру­гих ро­біт­ни­ків і та­ким спо­со­бом не зні­ве­чать ці­лий труд? А хоть би й уда­ло­ся не до­пус­ти­ти до то­го, то з чо­го ж бу­дуть жи­ти ті ти­ся­чі безх­ліб­них та не­за­ріб­них лю­дей тут, в Бо­рис­ла­ві, за час без­ро­бо­ти­ці? Ні, ні­ку­ди не­ма ви­хо­ду! Ні­від­ки не схо­дить зо­ря ря­тун­ку! - І Бе­недьо, до­хо­дя­чи до та­ких без­на­дій­них ви­во­дів, стис­кав п’ясту­ки, при­тис­кав їх до чо­ла і бі­гав ули­ця­ми мов не­са­мо­ви­тий.

При всім тім він не­тер­пе­ли­во ждав най­ближ­чих схо­дин поб­ра­тимст­ва, на­ді­ючи­ся при тій спо­сіб­нос­ті дій­ти до якоїсь більшої яс­нос­ті в тім, що тре­ба ро­би­ти в те­пе­ріш­ній хви­лі. Він ча­сом в своїх про­хо­дах по Бо­рис­ла­ві стрі­чав­ся з од­ним або дру­гим із поб­ра­ти­мів і ба­чив, що всі во­ни якісь при­дав­ле­ні, мов при­би­ті до зем­лі, що всіх гри­зе якась важ­ка і не­яс­на ожи­дан­ка,- і те до­да­ва­ло йо­му на­дії, що чей же й з-по­між них хто прий­де на яку доб­ру дум­ку. До­ма Бе­не­дьо мов­чав. Ста­рий Ма­тій над­то за­ня­тий був своїм про­це­сом, що­ве­чір сти­ха шеп­тав то з Анд­ру­сем, то з Ста­сю­рою, то з дру­ги­ми яки­мись ріп­ни­ка­ми. Да­лі всі во­ни заб­ра­ли­ся до Дро­го­би­ча і не вер­та­ли кілька день, і са­мо­та ще тяж­чим ка­ме­нем на­ляг­ла на Бе­недьову го­ло­ву. Важ­ка і нез­вич­на для нього пра­ця ду­мок ки­ну­ла йо­го мов у га­ряч­ку, ви­си­са­ла пруд­ко йо­го си­ли. Він по­ху­дів і поб­лід, тільки дов­гоб­ра­зе йо­го ли­це ще дуж­че про­тяг­ло­ся, тільки очі, мов два роз­жа­ре­ні уг­ли­ки, нес­по­кій­но га­ряч­ко­во па­ла­ли гли­бо­ко в ям­ках. Але при всім тім він не по­ки­дав своїх ду­мок, не тра­тив ві­ри і при­хильнос­ті до тих бід­них лю­дей, що бе­зу­час­но, хо­лод­но і без­на­дій­но з кож­до­го за­ка­мар­ка по­зи­ра­ли на неп­ри­яз­ний світ і ти­хо, без опо­ру, го­то­ви­ли­ся вми­ра­ти. Ба­ча­чи їх, Бе­недьо ні­чо­го не міг ду­ма­ти, а тільки гли­бо­ко, всім сер­цем і всі­ми нер­ва­ми своїми по­чу­вав: тре­ба їх ря­ту­ва­ти! Але як ря­ту­ва­ти? О те як, мов о ост­ру неп­рис­туп­ну ска­лу, ла­ма­ла­ся йо­го дум­ка, роз­би­ва­ли­ся йо­го ду­хо­ві і ті­лес­ні си­ли, але він не тра­тив на­дії, що то­ту труд­ність мож бу­де по­бо­ро­ти.

Одного ве­чо­ра Бе­недьо піз­ні­ше, ніж зви­чай­но, вер­нув з ро­бо­ти до­до­му і зас­тав під ха­тою Се­ня Ба­са­ра­ба, Анд­ру­се­во­го бра­та. З зви­чай­ним ви­ра­зом не­на­ру­ши­мо­го спо­кою на чер­во­нім, тро­хи об­реск­лім ли­ці си­дів він на приспі під вік­ном і пи­кав люльку. При­ві­та­ли­ся.

- А що, не­ма Ма­тія?

- Нема. А Анд­русь?

- Також ще не прий­шов. Ані Ста­сю­ра.

- Видно, щось не­аби­яке роз­по­ча­ли там у Дро­го­би­чі.

- Будем ви­ді­ти,- бовк­нув Сень і за­мовк.- Ти чув, що ста­ло­ся? - спи­тав він по хви­лі, вхо­дя­чи з Бе­недьом до ха­ти.

- Ні, або що та­ко­го?

- Причта.

- Яка?

- Ба, яка! Не ста­ло од­но­го жид­ка. Знаєш, то­го, що то на не­го так наш Прий­де­во­ля жа­лу­вав­ся, то­го ка­сієра,- тя­миш?..

- Тямлю, тям­лю! Та що з ним ста­ло­ся?

- А що ж би та­ке! Від кількох день десь по­дів­ся, а ни­ні ви­до­бу­ли го з ями. Вже й ко­мі­сія приїха­ла, бу­дуть бід­не ті­ло кра­яти, ні­би­то во­но ска­же, яким сві­том до ями діс­та­ло­ся, ще й за реб­ро на паль за­че­пи­ло­ся!

Бенедя мо­роз прой­шов за сим опо­ві­дан­ням.

- Якраз так, як з Ма­тієвим при­яте­лем, Іва­ном Пів­то­ра­ком! - про­шеп­тав він.

- Еге, як­раз та й не як­раз,- від­ка­зав Сень.- Тамто­го жид тру­тив, а се­го…

Не до­ка­зав, але Бе­недьо не до­пи­ту­вав­ся да­лі,- він яс­но ро­зу­мів Се­не­ві сло­ва.

- Ну, і що ж? - спи­тав він по хви­лі важ­кої мов­чан­ки.

- Як то що? Но­сив вовк, по­нес­ли й вов­ка. А кін­ці в во­ді.

- А що лю­ди на то?

- Які лю­ди? Ко­мі­сія? Ко­мі­сія наїсть, нап’є, ті­ло пок­рає, по­ш­ка­ма­тує та й поїде со­бі.

- Ні, я не про ко­мі­сію, а так, ріп­ни­ки що ка­жуть?

- Ріпники? А що ж ма­ють ка­за­ти? Пос­то­яли, по­ди­ви­ли­ся на не­біж­чи­ка, го­ло­ва­ми по­хи­та­ли, дех­то сти­ха шеп­нув: «Зло­дій був не­біж­чик, бог би го по­бив!» - та й да­лі до

1 ... 41 42 43 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."