Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

278
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 86
Перейти на сторінку:
хто те­пер ви­най­де тих свід­ків…

- Я ви­най­ду! - пе­рер­вав гнів­но Анд­русь.

- Ти? - скрик­ну­ли Ма­тій і Бе­недьо.

- Так, я! Бо я ж то сам із ста­рим Ста­сю­рою ба­чив те­бе то­ді в шин­ку.

- Ти? І Ста­сю­ра? То ви бу­ли? - скрик­нув Ма­тій.

- Так, ми бу­ли.

- І ба­чи­ли Іва­на?

- Як же ж би не ба­чи­ли - ба­чи­ли.

- І п’яно­го?

- П’яного.

- З Морт­ком?

- З Морт­ком. Як за­ча­ла­ся з то­бою бій­ка, ми оба ки­ну­лись бу­ло те­бе бо­ро­ни­ти, але ста­ро­го Ста­сю­ру оден грим­нув так, що той ум­лів. Ні­ко­ли ме­ні бу­ло те­бе бо­ро­ни­ти - я взяв ста­ро­го і за­ніс до ван­ки­ра, де був Морт­ко з Іва­ном. Від­тер я ста­ро­го, а за той час Морт­ко все ко­ло Іва­на тан­цю­вав, усе під­су­вав йо­му то го­ріл­ки, то пи­ва, за­го­во­рю­вав йо­го, що­би не ба­ла­кав зо мною, а да­лі по­тяг йо­го ку­дись з со­бою. Від­то­ді вже я не ба­чив Іва­на. А ко­ли ми оба з Ста­сю­рою вий­шли до шин­ку, ти ле­жав уже зак­ро­вав­ле­ний, без пам’яті на по­мос­ті. Я не міг по­ма­га­ти нес­ти те­бе до­до­му, а тілько про­сив яки­хось двох ріп­ни­ків, роз­по­вів їм, де жиєш, а сам поп­ро­ва­див Ста­сю­ру до єго ха­ти. Отсе все, що я знаю. Але чи міг же я сам ду­хом бо­жим зна­ти, що се мо­же бу­ти важ­не для твоєї спра­ви?

- Господи бо­же! - аж скрик­нув Ма­тій,- так се ж зна­чить, що те­пер би мож виг­ра­ти про­цес?

- Хто знає,- від­по­вів Анд­русь,- але все-та­ки на­дія більша. От що бу­ло би доб­ре - ви­най­ти тих, що то­ді би­ли­ся з то­бою! Ти, ка­жеш, ви­дів, що Морт­ко їх пі­до­хо­чу­вав?

- На се при­сяг­ну­ти мо­жу!

- От бу­ла би й за­пин­ка. За­раз би мож по­тяг­ну­ти їх на сло­ва, чи Морт­ко під­мов­ляв їх. А як під­мов­ляв, то, зна­читься, в якій ці­лі?

Лице Ма­тія при тих ви­во­дах чим­раз більше про­яс­ню­ва­ло­ся. Втім, но­ва дум­ка знов зас­му­ти­ла йо­го.

- Е, але як же ж їх від­най­ти, тих, що то­ді по­ча­ли зо мною бій­ку? Я їх зов­сім не знаю і не міг опіс­ля ні­ко­ли піз­на­ти.

- І я їх не знаю, та й не звер­тав на них то­ді ува­ги. Але, мо­же, Ста­сю­ра? Ме­ні здаєся, що з од­ним він щось го­во­рив то­ді.

- Господи бо­же,- знов би бу­ло ог­ни­во більше! Знов близ­ше до до­ка­зу. Та й ще хто знає, що виз­на­ли би ті ріп­ни­ки! Хо­дім, Анд­ру­сю, хо­дім до Ста­сю­ри!

Швидко зіб­рав­ся і обув­ся Ма­тій, жи­во по­вер­тав­ся під впли­вом но­во­го проб­лис­ку на­дії, не­мов ра­зом де­сять літ ско­ти­ло­ся з йо­го пле­чей. Так гли­бо­ко в сер­ці то­го ста­ро­го, го­рем з дав­ніх літ би­то­го чо­ло­ві­ка, вко­рі­не­на бу­ла лю­бов до єди­но­го близько­го йо­му чо­ло­ві­ка, так га­ря­че ба­жав він, що­би прав­да про йо­го таємну по­ги­біль вий­шла на світ­ло ден­не!

Бенедьо сам ос­тав­ся в ха­ті по ви­хо­ді обох поб­ра­ти­мів. Він си­дів і ду­мав. Не про­цес зай­мав йо­го в ці­лім тім ді­лі,- хоть, ро­зу­міється, і про­це­со­ві він ба­жав доб­ро­го ви­хо­ду. Йо­го най­більше за­ні­ма­ло опо­ві­дан­ня Ма­тія про бій­ку лю­дей з жи­да­ми і про крик не­біж­чи­ка Мак­си­ма: «Ви­же­ніть жи­дів з Бо­рис­ла­ва!» «А що,- ду­ма­лось йо­му,- чи й справ­ді се бу­ло б доб­ре, як­би виг­на­ти жи­дів? По­пе­ред усе­го: ку­ди їх виг­на­ти? Пі­дуть на дру­гі се­ла, і там поч­не­ся то са­мо, що ту дієся. А по-д­ру­ге: са­мі не пі­дуть, а що ту на­дер­ли гро­шей, за­бе­руть з со­бою і в дру­гих міс­цях по­вер­нуть на то са­мо, на що ту по­вер­та­ли. Ні, се не вря­тує ро­бу­чих лю­дей!»

Пізненько вно­чі вер­нув Ма­тій до­до­му. Він був ду­же змі­не­ний про­ти по­пе­реднього: ве­се­лий, го­вір­кий. Їх на­дії на Ста­сю­ру оп­рав­да­ли­ся. Од­но­го з тих, що за­ве­ли бу­ли в шин­ку бій­ку з Ма­тієм, Ста­сю­ра справ­ді знав, про­чі бу­ли з то­го са­мо­го се­ла, що й тот один,- але всі во­ни вже від трьох літ не ро­би­ли в Бо­рис­ла­ві і си­ді­ли на гос­по­дарст­ві. Анд­русь Ба­са­раб і Ста­сю­ра го­то­ві бу­ли свід­чи­ти в су­ді. Тож і рі­шив­ся Ма­тій завт­ра-та­ки йти до Дро­го­би­ча до ад­во­ка­та і за­ра­ди­ти­ся йо­го, як і що ді­яти.

- Ну, те­пер не уй­де чень той зло­дю­га Морт­ко! - при­го­во­рю­вав Ма­тій.- Те­пер ми йо­го за ру­ки й за но­ги та­ки­ми до­ка­за­ми обк­ру­ти­мо, що й сам не отя­миться! Хоть то ні­би пан-біг не ка­же ба­жа­ти дру­го­му ли­ха, але та­ко­му зло­дієві, ба­чу, не гріх ба­жа­ти не то ли­ха, а й уся­ко­го без­го­лов’я!

З та­ким по­бож­ним ба­жан­ням Ма­тій і зас­нув.

 

 

 

Звільна, важ­кою хо­дою повз­ли од­нос­тай­ні ро­бу­чі дні в Бо­рис­ла­ві. Бе­недьо пра­цю­вав ці­ли­ми дня­ми при своїй фаб­ри­ці, ви­ти­чу­вав пла­ни бу­дин­ків, зап­рав­ляв ро­біт­ни­ка­ми, наг­ля­дав за вчас­ним до­во­зом цег­ли, ка­мін­ня, вап­на і всьо­го пот­ріб­но­го,- а при всім тім об­хо­див­ся з ро­біт­ни­ка­ми так по-б­ра­терськи, так щи­ро та при­яз­но, не­мов хо­тів на кож­дім кро­ці по­ка­за­ти їм, що він їм рів­ний, їх брат і та­кий же бід­ний ро­біт­ник, як усі во­ни, не­мов хо­тів пе­реп­ро­ша­ти їх за те, що оце не по своїй во­лі став над ни­ми нас­тав­ни­ком. А ве­чо­ра­ми, по ро­бо­ті, він не раз до пізньої но­чі хо­див у важ­кій за­ду­мі по бо­ло­тис­тих ули­цях Бо­рис­ла­ва, заг­ля­дав до бруд­них шин­ків, до тіс­них хат та ко­мі­рок, де жи­ли ро­біт­ни­ки, за­хо­див в бе­сі­ду з ста­ри­ми й мали­ми і роз­пи­ту­вав їх про їх жит­тя і бі­ду­ван­ня. Тяж­ко ста­ва­ло йо­му, ко­ли слу­хав їх опо­віс­тей, ко­ли ди­вив­ся зблизька на нуж­ду і по­гань їх жит­тя, але ще тяж­че ста­ва­ло йо­му, ко­ли ба­чив, що кош­том тої нуж­ди і по­га­ні зба­га­че­ні жи­ди гор­до їздять в пиш­них по­во­зах, стро­яться в до­ро­гі ша­ти і бриз­ка­ють бо­ло­том на тем­ну по­хи­ле­ну тов­пу.

Звільна, важ­кою хо­дою повз­ли дні за дня­ми, і жит­тя в Бо­рис­ла­ві для ро­бу­чих лю­дей ста­ва­ло чим­раз тяж­че і тяж­че. Зда­ле­ка і зблизька, з гір і з до­лів, з сіл і з міс­то­чок день у день сот­ні лю­дей плив­ли-нап­ли­ва­ли до Бо­рис­ла­ва, як пчо­ли до улія. Ро­бо­ти! Ро­бо­ти! Якої-не­будь ро­бо­ти! Хоть би й най­тяж­чої! Хоть би й най­де­шев­шої! Щоб тільки з го­ло­ду не зги­ну­ти! - се був за­гальний ок­лик, за­гальний сто­гін, що хма­рою но­сив­ся по­над го­ло­ва­ми тих ти­ся­чів ви­сох­лих, по­си­ні­лих, ви­го­лод­же­них лю­дей. Не­бо і зем­лю за­пер бог на за­ліз­ні клю­чі,- вся на­дія му­жи­ків-хлі­бо­ро­бів ви­го­рі­ла ра­зом з їх жи­том та вів­сом на по­ру­ді­лих від спра­ги

1 ... 40 41 42 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."