Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Гей, поїдеш із нами на вечірку? - Рой виринає з натовпу і притягує мене до себе.

Аллен, пирхнувши, випаровується, а я намагаюся прийти до тями, після почутого.

– Ні. Настрою якось немає, - відповідаю трохи загальмовано.

Сібілла вважає мене слабкою? Тобто я в команді тільки через клопотання Роя, чи як виходить?

У роті розливається гіркота. Я ж одна з найкращих у нашій групі. Вчитель мене хвалить, ставить завжди на перші позиції.

Та й дівчата, якщо якісь питання щодо рухів виникають, завжди радяться зі мною чи Тарою.

Тоді чому ж тут я повна нікчема?

- Чому? Я ж переміг, — хмуриться Рой, заглядаючи мені в обличчя.

- Знаю, - видавлюю з себе посмішку, - я пишаюся тобою. Але зараз хочу поїхати додому.

Обличчя хлопця тьмяніє, і я розумію чому. Це його вечір. Він сьогодні герой. Звичайно, йому хочеться овацій на свою адресу, свята. А я тільки все псую.

Але, як би я не хотіла присвятити цей вечір йому, мій настрій геть зіпсований. Мені здається, що всі помітили, як огидно я виступила на тлі решти.

Поруч проходить Скайлер, і я, не довго думаючи, хапаю його за лікоть. Тягну на себе.

- Слухай, ти святкуй. А мене Скайлер відвезе, - випалюю швидко, з надією дивлячись на хлопця.

Скайлер запитливо заламує брову, а я подумки благаю його погодитися. Не хочу, щоб мене віз Рой, а потім запізнився на вечірку на свою честь.

Рой переводить на нього здивований погляд.

- А ти хіба не збирався на вечірку? Сіб казала, ти будеш.

От, дідько. Він теж хотів їхати? Вдивляюся в байдуже обличчя, вже розуміючи, що, швидше за все, доведеться їхати на таксі.

- Ні, я додому, - відповідає Скайлер, продовжуючи дивитись прямо на мене.

Фух.

- Ну тоді ладно. Побачимося у школі?

- Так, - киваю я.

Скайлер забирає з мого захвату руку і йде вперед. Я навіть не зрозуміла, що весь цей час міцно тримала його. Усвідомила, що вчепилася тільки, коли нігті пошкрябали його шкіру.

Рой швидко цілує мене і йде до хлопців, а я, зібравши свої речі у спортивну сумку, виходжу на стоянку.

Тут уже тиша і майже немає нікого. Щодо вечірок – наші хлопці можуть дістатися до них за кілька хвилин, якщо сильно того хочуть.

Хоч і зібралася я досить швидко, навіть не переодягаючись, щоб не змушувати чекати на Скайлера, а народ уже випарувався.

Запхнувши на заднє сидіння джипа сумку, я сідаю вперед.

Хлопець заводить двигун та виїжджає на дорогу.

Навіть музику не включає.

Складаю руки в замок і знову виправляю спідницю. Стегна майже до верху видно. Добре, що батьки сьогодні вдома не ночують, інакше маму б інфаркт настиг, якби вона побачила мене в такому вигляді.

Скайлер хмикає. У нічній тиші цей звук здається занадто гучним і образливим.

Я піднімаю на нього погляд.

- Щось не так?

Навіть не дивиться на мене. Дивиться на дорогу, набираючи швидкість. А в мене всередині, наче мотор заводиться. Починає розкручуватися, заводячи всередині невидимий механізм.

Що за звичка постійно мовчати, коли я з ним розмовляю?

- Що, Скайлере? Що ти хочеш мені сказати?

Примружений погляд прибиває мене до місця. Його щелепа стискається, а плечі напружуються, але він без жодного слова повертає погляд на дорогу.

Щоб його!

- Слухай, Скайлере, це вже перебір. Зі своїми дружками ти спілкуєшся нормально. З Сібілою теж чудово, посміхаючись їй так, що сонце губиться на тлі твоїх усмішок. Але я хоч убий не розумію, чим заслужила таке твоє ставлення до мене. Що я зробила тобі, щоб так на мене дивився? За що ти мене так ненавидиш?

Випалюю практично на одному подиху все, що накопичилося.

І тут він нарешті відповідає. Точніше навіть не відповідає, а видавлює крізь зуби, ніби навіть цих слів я не варта:

- Я тебе не ненавиджу, Олівіє. Я зневажаю тебе!