Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук 📚 - Українською

Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вікна застиглого часу" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 60
Перейти на сторінку:
зарослі красноталом, виспівуватимуть всіма пташиними голосами. Тут між весною й літом причаїлася найкраща пора року – любов.

– Дай мені руку, – скаже він їй уві сні.

Візьмуться вони за руки, маленькі пташенята, – він у коротеньких штанцях зі шлейками навхрест, вона в спідничині квітчастій, наче цей луг… І довго гулятимуть серед квітів, бджіл, чорнокрилих бабок, аж поки не почують гуркоту поїзда, що вирине раптом з-за верб і на всіх парах помчить просто на них.

Сонце яскраво світитиме в очі, й вони спочатку не побачать чорного паротяга, тільки чутимуть рівномірний стукіт коліс, кинуться втікати, але ноги наллються свинцем, і мочарі пороззявляють багнисті роти, щоб їх засмоктати… а поїзд з шаленою швидкістю, мов розлючений змій, – з-під коліс іскри навсібіч – вилетить на них, і тільки в останню мить встигнуть відскочити, а він розділить їх, і стоятимуть вони по обидва боки й чекатимуть, коли той поїзд, коли нарешті минеться…

…а він не минеться ніколи.

Розділ IV. Його війна

Важке сіре повітря, сіре каміння, сірий порох, що набивається в ніздрі, в очі, в рот, аж язик прилипає до піднебіння, і шурхотить, як вуж по піску. Сіре каміння довкола і в ньому самому, він чує, як перекочується воно в грудях, як гупають глухо кам’яні лоби, коли викашлює вночі його, але вдень знову вбирає в себе ці запилюжені скелі. Потріскані руки і ноги, криваві борозни, потріскані вуста, тепла брудна вода, яку пити і пити і ніколи не напитись, а вночі вона сниться – похмуре джерельце в зеленій рясці, розгрібаєш ряску, а під нею намул і жабуриння, а під ними іржава ікра і дрібні пуголовки, а під ними якесь сміття. І так без кінця до самого ранку, до самого ранку. Навіть вві сні він не годен втамувати спраги. Вгору й вниз, вгору й вниз, спина під важезною брилою німіє і стає зовсім чужою. Впасти не можна, треба весь час рухатися. З ранку до вечора дивишся тільки вниз: ось лівий черевик зникає з-перед очей разом з камінням, що відповзає услід за ним… з’являється правий і теж зникає. Щодня одне й те ж: лівий черевик, каміння, правий, черевик, каміння. Образ землі, що обертається під ним разом з тими черевиками, переслідуватиме його ще довго по тому, як він опиниться на волі. Звичка дивитися під ноги залишиться, може, й назавше, а часом йому здаватиметься, що як не наддасть кроку, то його понесе згори в долину – і вже навіть чути, як ласо цмокає провалля, роззявивши чорну пельку в чеканні поживи.

Рухайся, рухайся… Німець, красунчик хоч куди, стирчить собі збоку і цмулить цигарку, зразу видно – це дуже веселий німець, товариський, з ним не занудьгуєш, з ним і про те поговориш і про се, такий має успіх у жінок. Цілий день знічев’я розглядає небо або зелені полонини й оливкові гаї далеко вдалині. Якась жінка в гайку пасе гуси. Якби я був гускою, полетів би додому, сів на батьківський дах і ґелґотів весело-весело, але ж і там німці. Е ні, краще бути травою, просто травою, якою гуляють гуси, – щороку вмирати й оживати, або оливковим деревом і деревовою мовою розмовляти з вітром, що налинув з батьківщини. А німець дивиться і всміхається, у нього така приємна усмішка, правда, Родріго? – Sі, Аntоnіо, sоnrіsа аgrаdаblе. (Так, Антоніо, чудова усмішка.)

Такий гарний німець, чудовий німець, наче зовсім і не німець, дай йому боже здоров’я за те, що не звертає на нас уваги, як інші, а милується краєвидами.

Ввечері розгонять їх по бараках. В його бараку двісті сорок два в’язні. Було рівно двісті п’ятдесят. Ще вчора. Під кінець роботи вони зчинили метушню і спробували тікати. Але тут таке чуже каміння, за нього не сховаєшся, воно тебе видасть і продасть, не затулить від куль. Німці, навіть не зрушивши з місця, перестріляли їх, бо втікачі були як на долоні – то в одного, то в другого на спині раптом спалахує червона жоржина. Чоловік уже обличчям в камінні, а вона собі цвіте, і вже якась погань, розкриливши крила, ширяє над ними.

Рівно у визначений час в барак вносять велетенське барило, наповнене зеленою зупою. Вони такі пунктуальні! Їхній педантизм проявляється навіть у тому, як вони розстрілюють, як добивають поранених – розважливо, не кваплячись, наче заганяють цвяхи.

Смак цієї зупи важко визначити, коли півроку їси одне і те ж, то вже не маєш навіть з чим її порівняти. А потім кава. Добре, що вони сказали наперед, що це кава, а то б дідька лисого сам здогадався. Рештки хліба дробиш в неї і так їси.

Отець Герасим з Косова втрапив сюди за те, що панахиду по загиблих партизанах правив.

– Ви так, отче, уплітаєте, начеб мали повну миску марципанів.

– Хе-хе… Я тобі, Антосю, скажу чого. Тільки то є велика таємниця. Як я сесю юшку їм, то фантазую, що то не юшка, а вареники. А завтра будуть кнедлі. А позавтра голубці. Ну, а хіба би дурний над варениками ґави ловив.

– Добре, а чого ж то така таємниця?

– Щоб німаки не занюхали. Та же ті душогуби помислят: єк вони юшку їдят, а вареники уявлєют, то дамо їм гівна. А ти, хлопче, знаєш, що бисьмо уявляли тоди? Не що єнше, єк сесю саму юшку. Тепер видиш, жи на їдно виходить.

Очі священика лукаво зблискують в напівтемряві.

– Ви, батюшко, так кленете, як який швець.

– Сливка в гної – то вже не сливка, а такий самий гній. Єк вже-м до тих збуїв попав, то нема чєсу на добрі слова, коли мене прокльони розпирают. Най ми ся трафит нагода – дам драла, аж ся закурит за мною. Аби тіко ґвера дістав, то став би-м опришком. Бігме! Ади – тутка такі гори, єк наші. А я в горах єк пес у буді, ая.

– Сказано ж: не убий.

– Це правда. Не убий чоловіка. Чо-ло-ві-ка! Чуєш? А худобу можна. А єк то ще й скажена – о, це вже сам Господь Бог благословит.

Отець Герасим вкладається спати.

– Небагато, певно, таких священиків було, аби щось із партизанами мали.

– А я що, мав? Там їдного раненого в церкві переховав, там дес корову їм до лісу пригнав, а там знов зброю передав. Що то є? А бач, хтіли розстрілєти. Але я ще ся з ними порахую. Ще мій чєс не настав.

А вже засинаючи:

– Бідна моя Гандзю, голубко сивенька… За що мене Бог карає, жи я ні тебе, ні діток не виджу? А ти й не відаєш, і не знаєш, чи-м живий, чи мертвий. Ще трошки,

1 ... 41 42 43 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"