Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розколини, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

436
0
10.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розколини" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 75
Перейти на сторінку:
лінійкою, але при дорослих плакати я не мала права, та всередині мене все кипіло від відчуття несправедливості, тож я вирішила наступного разу поскаржитися мамі на міс Келлі. Скаржитися бабусі не було сенсу, вона просто зауважила б: «Певно, ти на це заслужила», — однак мама б не стерпіла самої думки про те, що якась незнайома пані знущається з її донечки, і попросила б бабусю негайно знайти мені іншу вчительку, а бабуся сказала б: «Достойні викладачки на дорозі не валяються! У міс Келлі бездоганна репутація, вона готує учнів до вступу в Консерваторію». Мама б на це відказала: «Консерваторія-Коншверматорія! — обожнюю, коли вона так каже! — Я хочу, щоб моя донечка була щасливою, і коли тобі трапляються тільки вчителі-садисти, то вона обійдеться і без піаніно!» О, ці слова стали б музикою для моїх вух, мені більше ніколи не довелось би скніти над клавішами, я могла б досхочу читати! Бабуся казала, що читанням я псую очі і скоро мені знадобляться окуляри (тобто, що їм доведеться купити мені окуляри), та, коли ви читаєте й ніхто вас не б’є лінійкою, можна загубитися серед сторінок і забути про існування світу...

Садист — це людина, якій подобається завдавати болю іншим людям, і я не знаю, чому мама дала мені ім’я, схоже на це слово, якось я запитала її про це, та вона просто відповіла, що їй воно здалося гарним. В імені «Седі» вчувається слово «sad» — сумний, тож, навіть якщо мама цього не хотіла, на руках (чи, радше, далеко від рук) вона мала доволі сумну дівчинку.

Кожен день мав свій аромат смутку — я відчувала його, щойно прокидалася зранку: понеділок — бо це перший робочий день і мені залишалося аж п’ять невеселих днів у школі, вівторок — через урок класичного танцю, середа — через урок фізкультури у школі, четвер — через «жанеток»[21], п’ятниця — через лінійку та піаніно, субота — бо треба міняти постільну білизну, неділя — через службу в церкві.

Жанеток учать в’язати різноманітні ідіотські вузли, не потрібні жодній із нас, бо моря́чками ми точно не станемо. Вчать тридцять секунд роздивлятися різні предмети, потім відвернутись і все згадати — мене вистачало на чотири предмети, не більше. Жанетки носять однострій каштанового кольору — бридкіший навіть за шкільний, — і вони завжди готові, хоч ніхто й не каже, до чого саме, а жарт про жанетку, яка забула бути готовою і завагітніла, аж ніяк не смішний. Якщо ти найкраща у чомусь, тебе винагороджують бантиками чи медальками, які чіпляють на груди, — я ні в чому не була найкращою, тож мої груди лишалися цнотливо чистими.

Для занять класичним танцем слід бути стрункою і граційною, але в мене трохи круглий животик, а від пуантів було так боляче, що я заледве трималася на ногах — що вже казати про танці!

Всі ці заняття були мені на благо, вони мусили перетворити мене на блискучу домогосподарку — здібну організовану порядну громадянку, — та все було марно, я все одно почувалась огрядною ідіоткою, дивакуватою чужинкою, незграбною кривулею — словом, нездарою. Ніхто не був у змозі змінити мою натуру, яка заледве була людською. Вчителі, дідусь і бабуся вважали, що я «проходила певний етап», й уперто формували мої тіло і розум, аби зробити мене більш показною; я щосили старалася задовольнити їх, усміхалася, чемно кивала головою, ставала на кінчики пальців, кружляла у пачці, в’язала вузли — їх мені обдурити вдавалось, та Ворога не обійдеш, йому-бо добре було відомо, що всередині я поганка. Коли тиск ставав нестерпним, я в темряві билася головою об стіну — знову і знову, це все, що я могла...

— Седі, — казала бабуся щодня о п’ятій п’ятнадцять, — час сідати за піаніно.

Саме тієї миті з кабінету після свого останнього божевільного випливав дідусь і йшов по мотузок — вигуляти псюру, щоб той покакав.

Бабуся з дідусем навмисне купили короткошерстого пса, щоб у домі не було смуху — тобто під час покупки найважливішим критерієм для них була довжина смуху, їх не цікавив характер собаки, що виявився вкрай злим. Його звали Гілер — згідно зі словником, це той, хто «демонструє щасливу радість, велику втіху», однак наш пес був повною протилежністю, такий маленький, непосидючий, нервовий, а коли я намагалася його погладити, він сахався так, ніби я хотіла його придушити.

— А де мій хорт? — як і щовечора, мовив дідусь, і коли Гілер кинувся до нього, вихляючи задом і радісно дзявкаючи, додав: — Гей, спокійно, друже, бо доведеться намордник на вас одягти.

Сценка насправді дуже смішна, та поки вони гуляють, я мушу вправлятися на піаніно.

Загрозливо чорний інструмент стояв у кутку вітальні — він нічого не виражав, був таким само німим предметом меблів, як і решта. Я запалювала лампи — лише дві, бо не варто марно витрачати електрику: лампу над піаніно, щоб бачити партитури, і лампу біля ніг, щоб не працювати в одному колі слабенького світла, адже це шкідливо для очей. Верхню частину піаніно було застелено серветками, щоб лаковане дерево не подряпали скляні фігурки й рамки з фотографіями мами у дитинстві, дідуся і бабусі, коли вони тільки побралися, та дідуся, коли він отримував свій лікарський диплом — у довгій чорній мантії і кумедній шапочці (вона була пласка, наче на голову йому впала книжка). Сам диплом, вставлений у рамку, висів на стіні вітальні серед репродукцій картин з букетами квітів. Навесні час від часу бабуся зрізувала в своєму саду справжні квіти і ставила їх до вази на низькому столику. Мені наближатись до квітів було не можна, бо я могла перевернути вазу і розлити воду по килиму — ото була б каверза! (Бабуся весь час остерігалася, що хтось розхитає струнку будівлю заведеного нею ладу, а те, що в онучки нерви були розхитані, її не цікавило). Щодня бабуся змахувала пил зі своїх брязкалець, а, піднімаючи кришку піаніно, я мала прибрати вишиту серветку, яка захищала клавіші від пилу, й не забути покласти її на місце після вправ — хоч я й не розуміла, як пил міг потрапити усередину піаніно, під кришку.

Я дбайливо склала серветку і поклала її біля фотографії мами — там вона була приблизно мого віку, її усмішка була справжньою усмішкою, а не маскою, як моя; на мамі була яскраво-синя сукня, і її блакитні очі світилися радіс­тю. Дівчинка з фото слухала, як я вправлялась на піаніно, і я намагалася бути на висоті, та чим більше я грала, тим більш розчарованим ставав її погляд, і невдовзі я вже не могла дивитись на неї — так

1 ... 41 42 43 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколини, Ненсі Х'юстон"