Читати книгу - "Слiди на дорозi"

— Ти спочатку у ванну чи повечеряєм? — раптом запитала вона.

— Ванна, — відповів я, розпливаючись у посмішці.

Описати словами те, що я відчув, занурюючись у гарячу воду, неможливо. Мене так розслабило, що очі заплющились, і я ледве змушував свої груди напружуватися, щоб легені наповнювались киснем. Не знаю, скільки часу я так пролежав.

— Ти там живий? — почувся її голос за дверима.

— Так, вибач. Мене так сильно розморило…

— Я сумую.

— Виходжу.

На столі вже чекала вечеря. Куряче філе, запечене з томатами, салат і пюре. Одразу згадав Бабулю, і слина заповнила рот.

Під час трапези ми розмовляли, я жартував, вона сміялась, і я починав реготати слідом за нею. У неї був кумедний сміх. Я люблю, коли людям весело.

— Ну що, підемо дивитися кіно? До речі, ти зможеш залишитися у мене сьогодні? — мимохідь запитала вона.

— Так, звісно. Я з тобою до ранку. Потім мені потрібно буде з’явитися на ранковій перевірці, а після процедур ми знову зможемо зустрітися.

— Чудово. Слухай, я забула купити вино. Ти не міг би спуститися вниз, у крамницю?

— Так, звісно.

Вона мені пояснила яке, і я відправився на чергове завдання. Повернувшись у квартиру і замкнувши за собою двері, я почув її голос із зачиненої кімнати:

— Відкоркуй, будь ласка, вино. На кухні лежить штопор.

— Добре.

На столі лежав штопор і стояли два келихи. Ну, що ж, сьогодні буде виняток.

Відкоркував пляшку і, взявши на себе сміливість, налив вино в келихи. Двері відчинились і вийшла вона… у темній прозорій білизні. Сказати по правді, я й гадки не мав, що в цей момент мені потрібно було робити. Благо, вона була старша за мене на п’ять років, і сама направляла мене. Підійшовши, вона взяла келих з вином, надпила кілька ковтків, облизнулась і поцілувала мене. Я взяв її на руки і поніс у кімнату. І ми всю ніч… дивилися кіно.

Вранці мені дуже не хотілося йти, але моя відсутність на ранковій перевірці могла мати дуже серйозні наслідки. Процедура мого повернення пройшла як по маслу. У шпиталі ніхто не помітив моєї відсутності, й після обіду ми знову зустрілися.

Через кілька днів мене виписали, і я повернувся в частину. Найперше, що я почув від строковиків, це звинувачення в тому, що я «косар». Та, наплювати. Я не прагнув розбиратися в аспектах психології людей, які живуть за принципом: «Ми не хочемо, щоб нам стало краще, ми хочемо, щоб іншим було так само погано, як нам».

У мені щось перемикнулося. Ця історія з дівчиною зачепила якусь струну. І її дзвін був ще тихим, але я відчував, що скоро він стане гучним. Я відправився до Зампотеха і знову попросив його зробити характеристику. І він знову мені відмовив, нерозумно було б сумніватися. Тому що не повинен такий безрукий бовдур, як я, зайняти місце офіцера поруч із ними, гідними представниками алкокорупційної армії.

Доки був у шпиталі, я надивився на цих літніх полковників і наслухався історій з їхнього життя. З одного боку… а з іншого — чорнява красуня, і все, що з нею пов'язано. — життя, іноді складне, іноді просте. але завжди сповнене яскравих фарб. У мене виникла дуже серйозна дилема: а чи потрібно мені взагалі пов’язувати своє життя із цим. І коли Зампотех знову відмовився зробити документ, а на шикуванні замість того, щоб відправити мене у парк допомагати ремонтувати машини, мене відправили на якусь тупу роботу, я твердо вирішив, що не залишусь в армії. Просто дослужу контракт і звалю звідси до бісової матері.

* * *

Але струна звучала тихо… чи навіть зовсім замовкла. Із прийняттям цього рішення зі мною не сталося жодних якісних змін. Я продовжив службу так само, як усі інші. При першій-ліпшій нагоді я намагався не працювати, постійно косив, якщо раніше приходив до частини навіть із температурою 38, то тепер найменша застуда була приводом відкрутитися від роботи. Мені було легше думати, що армія заглушила всі мої амбіції, мрії та будь-які прагнення. Я просто хотів дослужити до кінця контракту. Я завжди цікавився, ким були мої товариші по службі до армії. Хтось начальником на залізничній станції, хтось студентом, хтось шахтарем. Позаяк я був уже упевнений у тому, що в армії не залишуся, почав розглядати різні варіанти цивільної роботи для себе. У мене настільки опустилася планка очікувань, що я всерйоз розглядав зокрема варіант копання ям за гроші. Щоб якось відволіктися і відпочити від армійського побуту, я намагався їздити у місто Дніпро за будь-якої можливості.

В армії по-справжньому розкривається не лише зима, але й літо. За те, перше моє літо в армії, я випив води з-під крану більше, ніж, напевно, за все життя до цього. Мої товариші по службі називали її «кран-кола». Влітку є один плюс — нехолодно. З нього випливали ще маленькі плюсики, зокрема можна було спати прямо на вулиці під час роботи чи чергувань.

Якось під час чергування в парку, десь о четвертій ранку, я так захотів спати, що засинав вже на ходу. Намотуючи вже соте коло навколо боксів із технікою, я піймав геніальную ідею — присісти на лавочці. Не минуло, напевно, і кількох секунд, як я заснув.

Раптом я відчув якийсь рух у ділянці пояса. Я розплющив очі й підхопився на ноги. «Стій! Хто йде?», — видавив я із себе перше, що прийшло у голову. Прямо в очі мені світив здоровенний ліхтар, який тримав у руках хтось за метр від мене. Через нього я взагалі нічого не бачив. «Прибери ліхтар!», — сказав я, вже дещо прийшовши до тями. Раптом мені в груди прилітає важкий удар і я відсахуюсь назад.

— Ахуєнно поспав? — вимовив голос за ліхтарем.

— Я не спав.

— Аж хропів. Охоронець хєров!

Він прибрав ліхтар і переді мною постав строкових, на голову вищий за мене і з мордою у два рази більшою. Я згадав про причину свого пробудження і направив руки до пояса.

— Поверни ніж.

— Двісті гривень за штик-ніж.

— Я не маю зараз грошей.

— Тепер це мій ніж.

— Я не здам наряд без нього.

— Усе. Йди гуляй.

Він розвернувся і пішов у бік армійського намету, розміщеного поблизу