Читати книгу - "Берегиня, Настуся Соловейко"

Я кинулася до нього, зверху кірасу не було пробито, жало не пройшло наскрізь.

Треба було негайно викликати цілителів. Я знала, що про всяк випадок у всіх абсолютників має бути контакт цілительки. Кинувшись до кристала Себастіана і знайшовши потрібне ім'я, натисла на нього.

Через хвилину на екрані з'явилася гарна молода жінка, але глянувши на мене спитала:

– Щось із Себастіаном?

– Так, його поранено, перенесіться сюди негайно! Рана серйозна!

– Добре, він притомний?

– Здається ні. – сказала невпевнено.

– Нічого не чіпайте. Навіть не думайте переміщати його, я буду за п'ять хвилин.

Я машинально відмітила, що вже десь чула цей голос, утім, зараз не могла пригадати де.

А що, як він помре? Що, як вона не встигне? Я стиснула кулаки, не дозволяючи собі про це думати. А Уітмор, що з ним?

– Еллі! Еллі! Де ти? – кликав мене дядько.

Я вибігла с кімнати, він стояв у коридорі, тяжко спираючись на стіну, на голові кров.

– Я тут дядечку, ідіть сюди, я викликала цілительку Себастіану!

– Цілительку?! Алеж, я бачив, що з ним сталося! Що сталося з моїм сином! Це все та клята пустеля! Я ж попереджав його! – він заплакав.

– Ні, дядечку – це був не він! Себастіана поранено він тут, у своїй кімнаті!

Я допомогла дядьку Роберту дійти, по дорозі розказуючи все, що сталося.

Побачивши Себастіана, він скрикнув і кинувся до нього, як раз в цей момент посеред кімнати з'явилася висока рудоволоса жінка з порцеляновою шкірою.

– Не підходьте до нього, – різко сказала вона – будь ласка. – додала вже м'якше.

Я пригадала де чула її голос. Ну звичайно ж! У спальні Себастіана, коли розмовляла через кристал. Та яке це має значення тепер?

Цілителька споро розрізала ремені які тримали обладунки, а слідом і все інше, що заважало.

– Допоможи мені його повернути. – звернулася до мене.

Я виконала прохання, разом ми повернули Бастіана на бік. Рана на спині була достатньо великою і глибокою.

Ґрета, а саме так її звали, судячи із запису у кристалі, поклала руки на рану, їх охопило червоне світло. Якийсь час було тихо. Раптово, Себастіан голосно застогнав, відкривши очі.

Цілителька забрала руки.

– Дивно, я наче не можу до кінця її вилікувати, щось не дає.

– Отрута Шипіса...– прохрипів Бастіан.

– Що!? – скрикнула Ґрета

– Я так думаю, але не впевнений, ніколи раніше такого не бачив, щоб… – він не договорив і вигнулася дугою, застогнавши від болю. Від рани потягнулась чорна сітка вен.

– Що це означає? – спитав дядько.

– Це означає, що ані я, ані хтось інший не зможе до кінця його вилікувати. Тільки сам маг може знищити цю отруту у своєму тілі. Однак, це дуже складно, і не у всіх виходить.

– Та хіба нічого не можна вдіяти? – я подивилася на неї з надією.

– Можна. Давати йому зміцнювальний настій кожні три години, поки що, це все. Покличте когось, щоб допомогли його перенести в іншу кімнату, і ще, йому потрібні чисті речі.

Серед ночі із прислуги в домі був тільки Філіп, всі інші жили окремо. Я побігла за ним, маючи на меті подивитися що з Уітмором. Та коли я спустилася вниз, то нікого не побачила.

- Уітморе! Уітморе !

Ніхто не відгукнувся. Невже він тепер ніколи більше не з'явиться? Невже ця потвора його вбила? Часу чекати не було.

Після того, як ми перенесли Бастіана до гостьової кімнати, Ґрета сказала, що пораненому потрібен спокій і виштовхнула мене з кімнати, дозволивши залишитися тільки дядьку.

Я повернулася до своєї кімнати та не роздягаючись залізла у ліжко. Не було сил навіть змити кров з глибоких подряпин на зап’ястях, не кажучи вже про те, щоб здерти з себе злощасну смарагдову сукню. Вид власної запеклої крові нагадав мені, що на тому місті де Себастіан поранив монстра нічого не залишилось. Ані краплини чорної гидоти, що з нього витікала.

Відчай, біль, втомленість – всі ці відчуття змішалися, мене трусило, наче у лихоманці.

- Уітморе! Ти мене чуєш? Якщо чуєш, – проговорила тихо – спасибі тобі, ти мене врятував, сподіваюся ти живий!

Це було останнє, що я запам'ятала, перед тим як заснути.