Читати книгу - "Під деревом зеленим"

— То все дрібниці, люба! — весело відгукнувся Дік.

— Не з цукру — не розтану, хоча, звичайно, трохи шкода парадного одягу. Але тут я нічим не міг зарадити; ми всі парасолі пороздавали жінкам. Навіть не уявляю, коли отримаю свою назад!

— Ой, у тебе на плечі якась дивна пляма.

— А, це лак. Відлущився від труни бідного Джека, коли ми знімали її з плечей, щоб опустити в могилу! Та мені байдуже, це найменше, що я міг для нього зробити. А якщо тобі шкода піджака заради старого друга, то хто ти після цього?

Фенсі піднесла руку до рота й протримала її там з півхвилини. І під долонею маленької ручки упродовж півхвилини ховалося легке позіхання.

— Діку, я не хочу, щоб ти стояв під дощем. І сідати не треба. Йди швидше додому і перевдягнися. Ну ж бо, іди.

— Один поцілунок за те, що я здолав таку дорогу, — благав юнак.

— Якщо дотягнешся.

Дік був помітно розчарований, що його не запросили до будинку. Фенсі вигнулась, сидячи на підвіконні, й нахилилася вниз, але навіть ставши на призьбу, Дік не зміг дотягнутися до її губ своїми. Якщо дуже постаратись, вона могла б схилитися і трохи нижче, однак тоді б намочила свою голівку під дощем.

— Ну нічого, Діку, поцілуй мою руку, — сказала вона, простягнувши йому руку. — А тепер бувай.

— До зустрічі.

Він повільно пішов геть, раз за разом озираючись, аж поки його мила не зникла з виду. Дивлячись йому вслід, Фенсі, все ще перебуваючи під враженням від ранкового тріумфу, майже несвідомо подумала про себе: "Мені подобається Дік, і я люблю його, однак весь змоклий під дощем і без парасолі він виглядає так простакувато й жалюгідно!”

Коли він зник з очей, Фенсі вже збиралася злізти з підвіконня, однак, подивившись у протилежному напрямку, побачила ще одну фігуру, яка йшла по тій самій дорозі, по якій прийшов і Дік. Це теж був чоловік.

І він теж з голови до ніг був одягнутий у чорне, однак мав парасолю.

Він наближався і, захищаючись від дощу, змушений був нахилити парасолю під таким кутом, що зі свого високого місця Фенсі не могла розгледіти його обличчя, а він, у свою чергу, не запримітив її. Чоловік пройшов прямісінько під вікном, на якому вона сиділа, і її жіночі очі зауважили, що його парасоля була дуже елегантна і зроблена з найкращого шовку — що в ті часи було рідкістю. Він підійшов до дверей, і Фенсі раптом втратила його з виду. Замість того, щоб піти далі дорогою, як то зробив Дік, цей чоловік різко звернув прямісінько до її ґанку.

Вона зіскочила на підлогу, швидко зняла шаль і капор, поправила зачіску, щоб кучері лежали як треба, і прислухалась. У двері ніхто не стукав. Пройшла майже хвилина — все ще тиша. Аж нарешті почулося кілька легеньких ударів, не голосніше, ніж стукотіння дятла у далекому лісі, такі тихі, що вона заледве їх розчула. Фенсі глибоко вдихнула й відчинила двері.

На ґанку стояв містер Мейболд.

На обличчі в нього грав гарячковий рум’янець, а очі блищали — таким привабливим вона його ще не бачила.

— Добрий вечір, міс Дей.

— Добрий вечір, містере Мейболд, — відповіла вона, дивуючись, що б це мало означати. Вона помітила, що не лише його обличчя палало: голос ледь помітно дрижав, а рука, коли він ставив парасолю у куток на ґанку, тремтіла як осиковий лист. Священик мовчки увійшов до класної кімнати, зачинив за собою двері й наблизився до Фенсі. У приміщенні при тьмяному світлі вечірніх сутінок вона вже не могла розгледіти виразу його обличчя.

— Я б хотів з вами серйозно поговорити, — сказав він, — можливо, на досить несподівану тему, яка, однак, для мене дуже важлива — не знаю, щоправда, як ви це сприймете, міс Дей.

Відповіді не було.

— Фенсі, я прийшов запитати, чи станете ви моєю дружиною?

Фенсі була приголомшена словами священика, почувалася як людина, яка, пустотливо скотивши з гірки снігову кулю, раптом зрозуміла, що запустила цілу лавину. У мертвій тиші було виразно чути дихання чоловіка і жінки: його — після зізнання поступово стихало й вирівнювалося, а її ж, тихе і рівномірне, — пришвидшувалося й ставало уривчастим, аж поки їй зовсім стало важко дихати.

— Я не можу, не можу, містере Мейболд, не можу! Не запитуйте мене про таке! — випалила вона.

— Не спішіть відповідати! — благав він. — Вислухайте мене. Це не просто моя раптова примха. Я кохаю вас уже більш як шість місяців! Як бачите, мій інтерес до навчання дітей не був аж таким безневинним. Можливо, ви зрозумієте, що мною керувало, можливо, будете про мене кращої думки, якщо я вам чесно зізнаюся, що всіма силами намагався придушити ці пориви, бо думав, що не маю права вас кохати! Але більше цього не робитиму. Я перевірив свої почуття і зрозумів, що люблю вас зі всією щирістю, на яку тільки здатен! Я бачу вашу неабияку привабливість, я поважаю ваші природні таланти і витонченість, якою ви наділені, — для мене цього цілком достатньо, навіть більш ніж достатньо! У вас є все, що потрібно господині тихого будиночка парафіяльного священика, яким буде мій дім, куди б мене не закинуло. О Фенсі, я спостерігав за вами, суворо ганив вас, засуджував свої почуття, але зрештою змушений був визнати їх природними, адже така жінка, як ви, може знайти відгук у серці будь-якого чоловіка! Як бачите, у моєму бажанні одружитися з вами немає нічого поспішного чи неблагопристойного, ніяких прихованих мотивів. Фенсі, ви вийдете за мене?

Вона мовчала.

— Не відмовляйте мені, прошу, — благав він. — Це буде нерозважливо з вашого боку, я б сказав, жорстоко! Ясна річ, ми житимемо не тут, Фенсі. Один мій друг у Йоркширі давно пропонує помінятися з ним місцем, але я все відмовлявся через матір. Туди ми і поїдемо. Ви будете розвивати свої музичні таланти; у вас буде фортепіано — яке захочете; у вас буде все, Фенсі, все, чого тільки душа забажає: свій екіпаж, квіти, пташки, приємне товариство; так, ми на кілька місяців вирушимо у подорож, і після цього ви зможете стати окрасою будь-якого товариства. Ви вийдете за мене, Фенсі?

Запала ще одна пауза, лише дощ стукотів по склу, а тоді Фенсі заговорила тихим надломленим голосом: