Читати книгу - "Під деревом зеленим"

— Благослови вас Боже, моя кохана! — швидким кроком він наблизився до неї і простяг руку, щоб обійняти. Вона рвучко відступила.

— Ні, ні, не зараз! — схвильовано прошепотіла Фенсі. — Є дещо... але спокуса така велика, як мені встояти! Я не можу сказати вам зараз, але сказати треба! Ні, будь ласка, не наближайтеся до мене сьогодні! Мені треба подумати, потрібно звикнути до думки, що я вам щось тільки-но пообіцяла.

І тут вона сіла за парту, закрила обличчя руками і розплакалася.

— О, залиште мене! — ридала вона. — Ідіть геть! Залиште мене!

— Не треба, кохана, не засмучуйтеся так! — йому чималих зусиль коштувало стриматись, щоб не підійти і не обійняти її. — Ви пізніше мені розкажете, що вас так тривожить, коли будете готові. З мене досить вашої простої обіцянки, я щасливий — я найщасливіший чоловік на землі!

— Ідіть, прошу вас, залиште мене!

— Та як же я можу залишити вас у такому стані?

— Що ж, — опанувавши свої емоції, вона підвелась. — Бачите, я вже в порядку.

Він неохоче пішов до дверей.

— До побачення! — ніжно промовив містер Мейболд. — Я зайду завтра десь о цій же порі.

Розділ VII

ЗМІНА РІШЕННЯ

Наступного дня священик прокинувся ні світ ні зоря. Першим ділом він написав довгого й виваженого листа своєму другові в Йоркшир. Після сніданку, поклавши лист до кишені, він пішов через луг у бік Кестербриджа, щоб не залишати лист у місцевого поштаря, а віднести одразу у міське поштове відділення і таким чином зекономити цілий день.

Ранок був туманним, і з дерев гучно скрапувала вода, що осідала на листі з насиченого вологою повітря, а час від часу разом із краплями на землю падали й жолуді. Павутина на лугах аж потемніла від вологи і клаптями звисала на парканах, а опале листя встилало землю коричневими, зеленими і жовтими барвами.

Наближаючись до дороги, священик почув тихе веселе насвистування, а згодом і легкі кроки чоловіка, який ішов у тому ж напрямку, що й він. Дійшовши до роздоріжжя, де стежина перетинала дорогу, священик побачив щире й веселе обличчя Діка Деві. Дік підняв капелюха, і священик вийшов на дорогу, якою простував Дік.

— Доброго ранку, Деві. Схоже, у вас гарний настрій! — привітався містер Мейболд.

— Так, сер. Настрій у мене сьогодні пречудовий! Ось іду в Кестербридж забрати хомут Розумниці: ми залишили його там у суботу в ремонті.

— Я теж іду в Кестербридж, тож нам по дорозі, — сказав священик. Дік прилаштував свій крок до ходи містера Мейболда, який тим часом продовжував: — Здається мені, я не бачив вас учора в церкві, Деві. Чи ви стояли за колоною?

— Ні, я ходив у Чармлі. Бідолаха Джон Данфорд ще задовго до своєї смерті просив мене, щоб я ніс його труну, а вчора був похорон. Ясна річ, я не міг відмовити, хоч мені дуже хотілося бути присутнім у храмі, адже то був день нової музики.

— Так, ви багато пропустили. Музична частина служби пройшла успішно, навіть дуже. Особливо тішить те, що члени старого хору не виявляли жодної неприязні, а навпаки — охоче приєдналися до співу.

— Звісно, мені хотілося там бути, — сказав Дік, усміхнувшись якимось своїм думкам, — особливо якщо взяти до уваги те, хто грав на органі.

Почувши це, священик злегка почервонів.

— Так, так, — підтакнув містер Мейболд, хоч і не зрозумів справжнього значення Дікових слів. А Дік, не дочекавшись більш розгорнутої відповіді, нерішуче продовжив далі з усмішкою, що виражала гордість закоханого:

— Ви ж розумієте про що я, сер? Напевно, ви вже чули про мене і міс Дей?

Мейболд побілів, як полотно, обернувся і подивився на Діка.

— Ні, — із зусиллям видавив він, — я нічого не чув про вас і міс Дей.

— Як же це, вона моя наречена, і наступного літа ми одружимося. Ми не надто розголошували цю новину, бо до весілля ще довгенько чекати. Але так вирішив її батько, і нам залишалося тільки погодитись. Але ті кілька місяців скоро минуть.

— Так, вони скоро минуть... Час спливає кожен день, так.

Мейболд сказав ці слова автоматично, не усвідомлюючи, що говорить. Єдине, що він відчував, — це огидний нудотний холодок, який пронизав усе тіло. Виявляється, юне створіння, чия привабливість так одурманила його, що він зважився на найбільш нерозважливе рішення у своєму житті, насправді було далеко не янголом, а звичайнісінькою жінкою.

— Бачите, сер, — продовжував простодушний Дік, — певною мірою так буде навіть краще. До того часу я якраз перейму частину батькового діла. Останнім часом справи помітно пішли вгору, і ми думаємо розширюватися. Наступного року хочемо купити ще двох коней. Ми вже пригляділи собі одну кобилу — кара, як ягідка, шия дугою, півтора метра росту, і ні одної сивої шерстинки — хочуть за неї двадцять п’ять крон. А щоб іти в ногу з часом, я надрукував кілька візиток. Хочете, я і вам одну дам, сер?

— Звичайно, — погодився священик, механічно взявши візитку, яку простягнув йому Дік.

— Біля Ґреєвого мосту я повертаю праворуч, — сказав Дік. — А вам, мабуть, прямо, до міста?

— Так.

— До побачення, сер.

— До побачення, Деві.

Дікові кроки стихли у напрямку Дарноверського млина, а Мейболд усе стояв нерухомо на мосту з карткою в руці, як Дік його і залишив. Трохи оговтавшись, священик першим ділом прочитав напис на візитці:

ДЕВІ І СИН,

ПЕРЕВЕЗЕННЯ Й ДОСТАВКА,

МЕЛЛСТОК.

N.8. Перевозимо меблі, вугілля, картоплю, худобу тощо на будь-які відстані та в найкоротші терміни.

Містер Мейболд перехилився через перила й задивився на річку. Невидющим оком він спостерігав, як вода швидко викочується з-під арок моста, стікає вниз по крутому схилу й розливається ставком, у якому між широкими зеленими заростями трави, яка під натиском течії то здіймалася вверх, то тонула у воді, вигравали ялець, форель і