Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— «Так, але ви змушені на щось ставити. Вибору немає. Ви вже вступили в гру». Але ви йдете проти своїх власних принципів, Фаулере. Ви втяглися в гру, як і всі ми.

— Тільки не в питаннях релігії.

— Я мав на увазі зовсім не релігію. Сказати правду,— пояснив він, — я думав про Пайлового собаку.

— А-а.

— Пам’ятаєте, ви тоді радили мені: докази слід шукати на лапах собаки, зробити аналіз, що до них прилипло, тощо.

— А ви відповіли, що ви не Мегре і не Лекок.

— І все-таки я дечого досяг,— сказав Віго.— Адже Пайл завжди брав собаку з собою, коли йшов куди-небудь?

— Здається, брав.

— Собака був надто цінний, щоб дозволити йому блукати де завгодно?

— Відпускати собаку тут не зовсім безпечно. Хіба ви не знаєте, що в цій країні їдять собак?

Він почав ховати кості в кишеню.

— Це мої кості, Віго.

— О, пробачте, я замислився.

— Чому ви сказали, що я втягся у гру?

— Коли ви востаннє бачили Пайлового собаку, Фаулере?

— Бог його знає. Я ще не завів книжки для обліку побачень з собаками.

— А коли ви маєте їхати в Англію?

— Ще не знаю точно.— Я не люблю давати будь-які відомості поліції. Це тільки полегшує їй роботу.

— Мені хотілося б сьогодні ввечері зайти до вас поговорити. Скажімо, о десятій? Якщо ви будете самі.

— Я пошлю Фуонг в кіно.

— У вас із нею знову все налагодилося?

— Авжеж.

— Дивно. У мене склалося враження, що ви... як би це висловитися... що ви нещасливий.

— Що ж, для цього є багато підстав, Віго.— І я додав грубо: — Кому це краще знати, як не вам.

— Мені?

— Ви самі не такий уже й щасливий.

— Чому? Мені нема на що нарікати. «Зруйнований дім не буває нещасний».

— Звідки це?

— Знову з Паскаля. Міркування про те, що людина може пишатися своїм нещастям. «Дерево не знає горя».

— Що змусило вас стати поліцейським, Віго?

— Причин було багато. Необхідність заробляти на життя, цікавість до людей і потім, може, навіть захоплення романами Габоріо.

— Вам слід було б стати священиком.

— Я не читав відповідних книжок... принаймні у ті часи.

— Ви все ще підозрюєте, що я маю якесь відношення до цієї справи?

Він підвівся і допив свій вермут.

— Мені просто хочеться поговорити з вами.

Коли він пішов, я подумав, що він дивився на мене з жалем, ніби на в’язня, якого сам допоміг впіймати і якого засуджено на довічну каторгу.

2

Я справді був засуджений. Вийшовши з моєї квартири, Пайл наче засудив мене на довгі тижні сумнівів і непевності. Кожного разу, повертаючись додому, я чекав нещастя. Іноді я не заставав Фуонг і не міг узятись ні до якої роботи, доки вона не поверталася, бо не був певен, чи вона взагалі повернеться. Я питав її, де вона була (намагаючись приховати свою тривогу і підозріння); і вона іноді відповідала, що ходила на базар або в крамницю, одразу ж пред’являючи речові докази (навіть її готовність чимось підтвердити свої слова здавалася мені в той час підозрілою), а іноді відповідала, що була в кіно (і доказом цього був використаний квиток) або заходила до сестри — якраз там, по-моєму, вона і зустрічалася з Пайлом. У ті дні я з якоюсь жорстокістю мучив її любощами, наче ненавидів її, але те, що я ненавидів, було моїм майбутнім. Самотність лежала поруч зі мною в ліжку, і самотність я обіймав ночами.

Фуонг не змінилася: готувала для мене їжу, люльки, ніжно й лагідно віддавалася мені, але насолода вже не була насолодою. І так само, як у наші перші дні, коли я прагнув зазирнути їй у душу, тепер я хотів прочитати її думки, але вона ховала їх за словами мови, якої я не розумів; Я не хотів допитувати її, не хотів примушувати її брехати (доки вона не збрехала мені відверто, я міг удавати, що наші стосунки не змінилися), але раптом замість мене заговорила тривога.

— Коли ти востаннє бачила Пайла? — спитав я її.

Вона трохи помовчала — а може, справді намагалася пригадати?

— Тоді, коли він приходив сюди,— відказала нарешті.

Я почав, майже несвідомо, виявляти зневагу до всього американського. В розмовах я без кінця говорив про убогість американської літератури, про скандальність американської політики, про дику розбещеність американських дітей. Ніби не одна людина, а вся нація відбирала у мене Фуонг. Все, що робила Америка, було погане. Я набрид своїми розмовами про Америку навіть моїм приятелям французам, хоч вони й поділяли мою неприязнь до цієї країни. Я поводився так, немов мене зраджено, але хіба ворог може зрадити?

Саме в ті дні і стався випадок з велосипедними бомбами. Повернувшись з бару «Імперіал» у порожню квартиру (де була Фуонг: в кіно, у сестри?), я знайшов під дверима записку від Домінгеса. Він вибачався, що все ще хворіє, і просив мене другого дня о пів на одинадцяту бути коло великого магазину на розі бульвару Шарне. Він писав, що це прохання містера Чжоу, але я підозрівав, що в цій зустрічі найбільше зацікавлений містер Хен.

Уся історія, як виявилося пізніше, могла дати матеріалу тільки на один абзац, та й то гумористичний. Вона не мала ніякого відношення до трагічної і тяжкої війни на Півночі, до каналів у Фат-Дьємі, забитих сірими трупами, що тижнями розкладались у воді, до мінометної стрілянини, до білого сліпучого блиску напалму. Я майже чверть години чекав біля кіоска з квітами, коли раптом з боку головного управління сюрте, що містилося на вулиці Катіна, примчав грузовик з поліцією і, різко загальмувавши, зупинився на розі вулиці; поліцейські зіскочили з машини і кинулись до магазину так, немов хотіли розігнати натовп, але натовпу не було — навколо магазину стояли, мов огорожа, велосипеди. Кожний будинок у Сайгоні оточений такою огорожею з велосипедів; ні в одному університетському місті на Заході немає їх стільки, як тут. Не встиг я навести свій фотоапарат, як уся ця комічна і незрозуміла операція була вже