Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Червоний Голод. Війна Сталіна проти України 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України" автора Енн Аппельбаум. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 146
Перейти на сторінку:
чинити більше добра й більше співчувати.

Це визнавало навіть ОГПУ Один з чекістів з певною тривогою відзначав, що «через відсутність пояснювальної роботи серед мас деякі бідняки і середняки співчували куркулям або не виявляли ненависті, а в окремих випадках навіть жаліли, пропонуючи їм житло та матеріальну і фізичну допомогу». В одному селі співробітники ОГПУ стали свідками, як «50 бідняків разом із куркулями плакали під час розкуркулення. Вони не чинили опору, але допомагали куркулям зібрати свої речі та знайти житло».[427]

Спостереження чекіста за селянами, котрі «разом із куркулями плакали», і незабаром допомогли знайти їм дах над головою, були красномовним свідченням того, що «масова роз’яснювальна робота» — пропаганда ненависті — не завжди спрацьовувала. Але ці спостереження також довели, що навіть в умовах насильства та істерії деяким людям у деяких селах вдавалося зберегти людяність.

Доля «куркулів» після того, як їх внесли до списків ворогів та конфіскували майно, складалася по-різному. Одним дозволяли залишатися в своєму селі, де їм виділяли найгіршу й важкодоступну землю. Якщо вони й надалі відмовлялися вступити до колгоспу, в них відбирали реманент і худобу. Їх, як і інших селян, які відмовлялися вступати до колгоспу, називали одноосібниками або індусами — слова, що згодом сприйматимуть як образи або звинувачення.[428] Коли почався голод, саме ці селяни стали одними з найперших його жертв.

Щоб «куркулі» не могли скористатися допомогою родичів або друзів, окремих з них переселяли на малопридатні для сільського господарства землі в іншу частину свого ж району або за межі України. Родину Генріха Підвисоцького вислали на Урал: «Літо там прожили, а майже всю осінь пішки йшли назад».[429] Наприкінці 1930 року Раднарком УСРР наказав виселяти розкуркулених селян до «найвіддаленіших і найменш придатних» земель в межах республіки.[430]

Щоб уникнути такої долі, багато людей тікало. У деяких випадках сусіди або сільські керівники сприяли їм у продажу їхнього майна, або навіть таємно допомагали зібратися.[431] Багато втікачів, якщо була змога, перебиралися до міст. Близько 10 мільйонів селян протягом 1928–1932 років влаштувались працювати на заводах і фабриках. Відірвані від землі внаслідок колективізації та розкуркулення, багато з них, якщо не більшість, шукали кращої долі на виробництві.[432] Якщо два роки тому в містах було багато безробітних, то в 1930 році заводи, намагаючись виконати плани першої п’ятирічки, брали на роботу всіх охочих і не звертали уваги на їхнє соціальне походження.

Для «куркулів» з України очевидним місцем для втечі став Донбас. Ця місцевість давала надію втікачам на порятунок та початок нового життя, як у свій час стала пристановищем для козаків та шукачів кращої долі. Донбас прискорено розвивався. За царату цей регіон приваблював кріпаків, що тікали від панів, релігійних дисидентів, а також злочинців і нелегальних підприємців.[433] До 1930 року для всіх, хто намагався приховати своє «куркульське» походження, Донбас видавався цілком придатним пунктом призначення. Олександр Гончаренко пізніше згадував, як, уникаючи арешту, він «ховався» на Донбасі. «Всі знали, — писав він, — там за куркулями, чи за тими, що втікають і звідтіля, там не шукають». Гончаренко був переконаний, що так чинили навмисно: радянській владі були потрібні робітники на заводах, у той час як «голота, біднота» мали працювати в колгоспах.[434] Навіть після введення в дію закону, що вимагав у селян наявності дозволу на проживання в місті, на Донбасі інколи було можливо вирішити це питання в обхід правил. Робота на шахтах та у важкій промисловості була складною й небезпечною, тому керівництво інколи заплющувало очі на минуле своїх робітників.[435]

Деякі керівники таки брали «куркулів» на облік. У Миколаївській області представники влади зафіксували від’їзд 172 «куркульських родин» на Донбас, де вони «жили в простих квартирах і проводили антирадянську пропаганду серед робітників». На Сумщині сотні «куркулів» потрапили під нагляд після того, коли вони «відмовилися» засівати власну землю, залишили господарства та втекли, попередньо нібито зіпсувавши свою сільськогосподарську техніку.[436]

Проте значна кількість «куркулів» з України та інших зернових регіонів опинилися набагато далі від дому. Між 1930 і 1933 роками понад 2 мільйона селян були виселені до Сибіру, північної Росії, Центральної Азії та інших малонаселених регіонів Радянського Союзу. Там вони жили в «спеціальних поселеннях», котрі їм не дозволяли залишати.[437] Історія великого переселення цих людей — це окрема від колективізації й голоду історія, хоча й не менш трагічна. Це переселення було першим і найбільш хаотичним з кількох радянських депортацій 1930–1940 років. Цілі родини садовили в дерев’яні вантажні вагони, в яких вони долали тисячі кілометрів, а потім людей викидали у відкритих полях, без їжі або даху над головою, тому що про їх розміщення ніхто не піклувався. Інших відвозили до сіл у Центральній Азії, де місцеві казахи інколи допомагали підозрілим прибульцям, а інколи ні. Багато людей помирало під час подорожі або протягом першої зими, до того ж їхні поселення не мали прямого зв’язку із зовнішнім світом.

Майже повсюди умови проживання в спецпоселеннях були найпримітивнішими, якщо це можна було назвати умовами, а місцеві керівники — неорганізованими та недбалими. Як згадував один ув’язнений, по прибутті в одне поселення, що пізніше стало трудовим табором в Архангельській області, вони не побачили «ні бараків, ні села. Були лише намети для охоронців і для обладнання. Нас було небагато, можливо півтори тисячі. Більшість — це селяни середнього віку, колишні куркулі. І злочинці».[438] У лютому 1930 року Політбюро терміново обговорило факт непідготовленості Сибіру до прийняття такої великої кількості в’язнів, не кажучи про жінок і дітей. Було вирішено, що ОГПУ буде ділити депортованих на три «черги», перша кількістю не більш як 60 тисяч сімей. Україна, Білорусь та інші регіони з великою кількістю «куркулів» мали узгодити свої дії з управлінням.[439]

Тим часом, завдяки тисячам депортованих «куркулів» швидко зростала радянська система трудових таборів, котра згодом стане відома як ГУЛАГ. Між 1930 і 1933 роком щонайменше 100 000 «куркулів» потрапили саме в ГУЛАГ, і, щоб їх розмістити, систему розвивали.[440] У цей час досить невелику групу «політичних» таборів на Соловецьких островах розширили на північ та схід. Під керівництвом ОГПУ, ГУЛАГ розпочав нову серію амбітних промислових проектів: Біломорканал, вугільні шахти у Воркуті, золоті копальні на Колимі. Діяльність усіх цих підприємств стала можливою завдяки раптовій появі достатньої кількості в’язнів.[441] І навпаки, у деяких регіонах честолюбні місцеві керівники намагалися збільшити чисельність ув’язнених

1 ... 42 43 44 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"