Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

просила Люція, купив і надіслав поштою. Про себе писав стисло: багато працює, заробляє все більше грошей. У клініці у нього хороші стосунки, адже його підтримує лікар Ранцевич, який на даний момент є заступником професора Добранецького. Тепер Добранецький у клініці буває дедалі рідше. Він скаржиться на якісь недуги, на головні болі. За порадою Ранцевича було скликано консиліум, який не знайшов нічого значущого і виснував, що причиною, мабуть, є печінка та загальне виснаження. Ймовірно, цими днями Добранецький поїде до Марієнбада, щоб підлікувати печінку. За його відсутності Ранцевич візьме на себе керівництво клінікою, а посаду Ранцевича обійматиме Кольський.

«Тому, – писав далі він, – я цього разу не прошу дозволу приїхати до Радолішок. Вони мене не відпустять ні на день. Мене мучить нестерпна туга. Молоде подружжя поселилось у вашій колишній квартирі. Я часто там проходжу. У вікнах завжди повно квітів. Мабуть, вони щасливі. Чим частіше я думаю про вас, тим глибше переконуюсь, що ви маєте рацію. Щастя полягає в тому, що ти можеш віддати коханій людині все, що маєш. Колись я не міг цього зрозуміти. Видно, треба страждати, якщо хочеш чогось навчитися. У своєму останньому листі ви не згадали ані словом про свої власні плани. Ви знаєте, про що я кажу. Як би мені хотілося мати вашу фотографію, подивитися, як ви виглядаєте сьогодні. Гадаю, це не надто нахабне прохання, ви не відмовите мені?..»

У постскриптумі, як завжди, були короткі привітання професорові Вільчуру, які Люція, передаючи їх адрестові, мусила прикрашати уявними щирими словами.

Цього разу Кольському довелося чекати відповіді від Люції довше, ніж зазвичай. По-перше, багато часу займало фотографування у місцевого фотографа-напівлюбителя, по-друге, Люція, як ніколи, була зайнята устаткуванням лікарні. У зв’язку з відкриттям установи виникла потреба у дотриманні різних офіційних формальностей. Тому вона навіть мусила їздити у повіт за майже сорок кілометрів.

Як на місцеві умови, лікарня виглядала дуже добре. З ґанку був вхід у простору кімнату, яка мала служити приймальнею. Ліворуч були дві великі кімнати. Одна – облаштована під лікарняну палату на чотири ліжка, друга – амбулаторія, а за перегородкою – операційна. За приймальнею праворуч містилися три менші кімнати: одна, окрема, мала служити аптекою та складом трав. Тут також було визначено місце для Омели. Інші дві призначалися на для Вільчура та Люції. Звичайно, ні професор, ні вона не говорили про це між собою. Однак коли під час будівництва пан Куркович запитав професора, чи з’єднувати ці кімнати дверима, Вільчур відповів:

– Думаю, що так. Якщо вони не потрібні, то їх завжди можна замкнути.

Насправді він не мав великої охоти перебиратись у лікарню. Він охочіше б залишився у старій прибудівці, до якої звик. Та й там він не міг довго залишатись, адже після Різдва мало відбутися весілля Василя, й, можна було здогадатися, що молоде подружжя оселиться власне у прибудівці, хоча Вільчурові про це ані словом ніхто не обмовився.

У першу неділю після жнив відбулося освячення лікарні та її відкриття. Зібрався величезний натовп селян з довколишніх сіл, навіть повітовий лікар приїхав, щоб познайомитися з професором Вільчуром. Доктор Павліцький, хоч і отримав запрошення, демонстративно не прибув. Освятив лікарню пан-отець Грабек із Радолішок, який також виголосив прекрасну промову, подякувавши Вільчурові за те, що той вирішив оселитися у цих краях і працювати для місцевого люду. Він також підкреслив заслуги людей, які, будуючи лікарню, подали такий прекрасний приклад іншим. Далі Вільчур сказав кілька теплих слів, і церемонія відкриття закінчилася. Однак люди довго не роз’їжджалися, уважно розглядаючи все, цікавились деталями та хвалили міцну конструкцію будівлі.

Насправді щойно збудована лікарня була дуже схожа на сільські лікарні, яких сотні й тисячі було на Заході. Вона вирізнялася серед них лише тим, що у приймальні стояла скриня, до якої пацієнти могли, якщо хотіли й могли собі це дозволити, складати привезений гонорар у вигляді масла або яєць, або шматка сала чи торбини зерна. Ці запаси мали б використовуватися як для лежачих хворих, так і на утримання лікарні. Біля скрині також поставили бляшану скарбничку на грошові пожертви, хоч такі бували надзвичайно рідко.

Наступного дня після того як лічниця розпочала роботу, з’ясувалося, наскільки вона була потрібна. З Нескупи привезли дочку одного господаря, яка напоролася на вила і майже помирала. Під вечір з Віцкунів доправили наймита з панського двору з розтрощеною ногою, яка потрапила в молотарку. Цей пацієнт вирізнявся серед інших тим, що власник маєтку пообіцяв заплатити за його лікування. У принципі, лікарня мала служити тільки бідним людям, селянам з навколишніх сіл, які своїми руками чи руками родичів сприяли її зведенню.

Переїзд професора та Омели відбувся лише у четвер, а в п’ятницю з Радолішок привезли речі Люції. Оскільки новина про відкриття лікарні розійшлася широко, приплив пацієнтів також збільшився. Тому професор з вдячністю прийняв пропозицію Донки, яка запропонувала допомогу при перев’язках хворих.

Робота в лікарні перейшла у звичайний режим. Хворі прибували з раннього ранку. У Вільчура та Люції протягом дня не було багато часу на розмови. Натомість вечори вони завжди проводили разом. Тоді вони йшли на довгі прогулянки. Омела іноді супроводжував їх. Однак він вважав за краще сидіти в корчмі у Радолішках. До своїх функцій у лікарні він ставився з властивою йому безцеремонністю. Він часто був відсутній саме тоді, коли був найбільш потрібний, або з ґанку виголошував селянам промови, нашпиговані іноземними словами.

– Це дивно, – говорила Люція. – Я ще ніколи не бачила цього чоловіка тверезим, але так само ніколи не бачила його й п’яним. Схоже, він свідомо підтримує стан алкогольного збудження.

– Авжеж, – підтвердив Вільчур. – Це своєрідна спроба втечі від реальності, свідоме бажання деформувати уявлення про навколишній світ. Безсумнівно, що в основі тут лежить якась трагедія, яку довелося пережити цьому бідоласі. Чи ви не пригадуєте нічого зі свого перебування у Сандомирі, що могло б наштовхнути на слід його переживань?

Люція заперечливо похитала головою.

– Я тоді була маленькою дівчинкою. На той час моїй тітці було понад тридцять. Я не пам’ятаю, щоб колись в її домі називали прізвище Омела.

– Прізвище, мабуть, ні. Я не знаю, як його звати. Він, мабуть, свідомо приховує своє справжнє ім’я, подаючи перше-ліпше, яке спаде йому на думку. Ви пам’ятаєте нашу розмову у вагоні?

– Так, – кивнула Люція.

– Ви пам’ятаєте, як вразило його ваше прізвище. Я ніколи – ні до, ні після цього – не бачив його у такому потрясінні. Навіть зникла його цинічна усмішка. На деякий час він позбувся презирливо-іронічної балакучості.

– Я пам’ятаю, – сказала Люція. – Зізнаюсь вам, що я також була дуже заінтригована. Я знаю лише одне: дядина перед весіллям вважалася однією з найкрасивіших наречених Сандомира і що користувалася великим успіхом.

– Вона була гарна?

– Авжеж. Дядько дуже любив її.

– А вона? – спитав Вільчур.

– Я думаю, що вона була найкращою дружиною. Вона належала до тих жінок, які навіть не припускають, що можна зраджувати чоловіка. Якщо між нею і цим чоловіком щось колись трапилося, я впевнена, що не роман.

– Ніколи не можна бути впевненим у таких справах, – зауважив Вільчур.

– Звичайно, – сказала Люція.

– Гіркота,