Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

РОЗДІЛ 15

СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГРУДЕНЬ 1940 РОКУ

Прийшла зима. Грудень у цьому році був нівроку холодним та сніжним. Через день селян виганяли на розчистку шляхів. Нікого не турбувало, може чи не може родина виділити людину на цю нелегку роботу. Зі села треба надати встановлену кількість працівників, як казали «контингент», і де їх візьме голова сільради — його справа. А спробуй не виконай — то у влади розмова коротка: в «попівський» дім.

У середині грудня Марія народила дитину. Пологи пройшли легко й швидко. Десь, кажуть, у Кулинцях був уже пологовий будинок, але Марія не захотіла нікуди їхати.

— Вдома і стіни допомагають! — відрізала вона обережній спробі чоловіка відвезти її у Кулинці, — мене й тебе так народжували, наших батьків теж, і все було добре! Як це, віддати дитину в чужі руки? Та ні за що!

Коли відійшли води, Василь помчав за бабкою- повитухою. Гріли воду, готували пелюшки. А коли справа дійшла до переймів, і Марія почали скрикувати від болю, а потім і кричати, то жінки усіх чоловіків попросили вийти. На поміч до свекрухи прибігли Килина з Дмитром. Жінка вовтузилась у хаті, а Дмитро співпереживав поруч зі сватом та Василем.

— Дай Боже, щоб усе обійшлося… Дай Боже, щоб усе було добре…

Василь морщився від Марійчиних криків, наче то йому було боляче, наче то він лежав там, у хаті, пріючи та червоніючи від потуг, крику та болю. Чи то допомогли Дмитрові молитви, чи рідні стіни, але дійсно все обійшлося. Марія народила здорову дівчинку, яка одразу почала пробувати легені.

— Яка гарна дівчинка! — посміхнулася баба-повитуха, показуючи змученій Марії вже викупану в теплій воді

дитинку. Волоссячко чорне, а оченята голубі! Красунею буде!

— Ліпше хай буде щасливою… — прошепотіла Марія, відходячи від болю.

— А як нас звуть? — запитала повитуха.

Марія заплющила очі. Ще зо два тижні тому Василь спробував поговорити на цю тему, але вона рішуче відмовилася.

— Ти чого? — запитав Василь, здивований її поведінкою, — хіба зле буде, коли ми дитинці заздалегідь ім’я підберемо?

— Недобре! — вперлася Марія, — прикмета погана! От коли народиться, тоді й назвемо.

А Василеві не терпілося. Йому хотілося наблизити ту мить, коли дитинка буде вже в нього на руках, коли все минеться, коли всі хвилювання будуть позаду. Подумки він все ж підбирав якісь імена, розуміючи, що останнє слово буде за жінкою, але втриматися не міг, імена довгим ланцюжком спливали в пам’яті.

Наступного дня, ввечері, після роботи, привітати щасливих батьків потягнулися односельці. У кімнату, де лежала Марія з донькою, звісно, нікого не пускали. Здоровкалися, плескали Василя по плечах, сміялися. Марія ще лежала, ходити їй було важко. Дитинка спала собі, оповита щастям батьків.

Прийшов і пічник Василь.

— Як там Марія? — посміхаючись, запитав у Василя, — чув, дівчинку народила?

— Дякувати Богові… Дівчинку… — відповів той, — все добре.

— А як назвали?

— Та ще ніяк…

— Гм… Славою назвіть.

— Славою? Чому саме Славою?

— А на честь самостійної України. Слава Україні! Героям слава!

— А… Ми з Марією подумаємо…

Станичний Пан Коцький, сільський пічник Василь, після червня припинив усяку діяльність в оунівський організації. Усі вважали, що він злякався численних арештів та облав, що були проведені енкаведистами. Багато народу було відправлено у Сибір, багато засуджено на величезні терміни та відправлено в табори. Десять років — то було наче для настрашки. Якщо органи НКВС доводили бодай якусь причетність до націоналістичної діяльності, то це вже було п’ятнадцять, а то і двадцять років позбавлення волі. Націоналізм був для системи дуже небезпечним злочином. До того ж країні пролетарів та колгоспників потрібна дармова робоча сила. Як на війні потрібне гарматне м’ясо, так на трудових фронтах країни Рад потрібне дармове трудове м’ясо, яке безперебійно постачала система ГУЛАГу[29].

Але Пан Коцький не злякався активності органів, він виконував наказ представника Центрального Проводу — переключився на організацію розвідки, що було таємницею навіть для його найближчих друзів. Розвідувальна діяльність почалася з розповіді Марії про розмову двох офіцерів-льотчиків, яку вона мимоволі підслухала в автобусі, коли їхала у Тернопіль за завданням станичного. Переконавшись у тому, що на аеродромі базуються військові літаки, він послав туди на роботу кількох односельців, і в першу чергу Марію. Вона влаштувалася офіціанткою в офіцерську їдальню і працювала там, доки не прийшов час пологів. Дівчина сподобалася офіцерам, особливе розчулення викликало те, що вона була вагітною. Багато хто з військових були одружені, мали дітей, тому їх погляди мимоволі тепліли, коли обслуговувала гарна молода жінка, яка чекала на дитину. Дуже швидко Марія на аеродромі стала своєю, при ній розмови не припинялися, і вона легко дізнавалася те, про що іншим способом Пан Коцький ніколи б не дізнався. Свої люди у нього були не тільки в їдальні. Прибиральниці, робітники складу паливно- мастильних матеріалів, вантажники, чимало місцевих робітників потребувало складне господарство сучасного аеродрому? Скориставшись цим, станичний влаштував туди стільки свого народу, скільки вважав за доцільне. Відтоді він знав про аеродром усе, навіть у якому настрої прийшов на роботу начальник.

У своїй діяльності Пан Коцький не зупинився на аеродромі. Свої люди в нього були і в роті НКВС і навіть у «попівському домі». В усіх державних організаціях, в усіх цих новостворених «заготсоломасінозбутах», усюди, де потребували працівників з місцевих мешканців, були його люди. Пічник вміло використав ситуацію: усі ці контори та конторки організовувалися одночасно. Тому до них не дуже придивлялися. З гори тиснули: швидше, швидше!.. Думали: наберемо, почнемо працювати, а потім вже будемо відсіювати. Станичний виявився талановитим організатором, мав неабияку пам’ять і хист до роботи з людьми.

Перший посланець, який звернувся до нього з половинкою карбованця та питанням про купівлю мішка з картоплею, з’явився через три місяці після того трагічного травня і був не те що здивований, а вражений обсягом інформації, що передав йому Пан Коцький.

— Дідько його забирай… — пробурмотів він, перегортаючи сторінки, списані дрібним нерівним почерком, — як вам вдалося все це взнати? І за такий короткий час?

— Люди допомогли, — знизавши плечима, ухильно відповів пічник.

З того часу до нього щомісяця приходили незнайомці щоразу з новими паролями, і він передавав здобуту інформацію. Мережа