Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Петро Миколайович Скворцов пішов на підвищення. Після того, як у лютому 1941 року від НКВС відокремився Наркомат держбезпеки, його перевели до Тернопільського обласного управління НКВС начальником слідчого відділу по боротьбі з бандитизмом. Із собою він забрав і правильного помічника Івана Гребінкіна, якого відправив на спеціальні курси вчитися на лейтенанта. Тернопіль, звісно не столиця світової цивілізації, але і не Кулинці. Скворцов оселився у гарній трикімнатній квартирі на другому поверсі чотириповерхового будинку. Безпечніше, звісно, було б жити на третьому, але там не було вільних квартир. Господарів цієї квартири заарештовано за антирадянську діяльність та засуджено на десять років, так що помешкання дісталося йому повністю умебльоване, заходи та живи, що він і зробив.
З першого дня капітан занурився з головою у нову роботу. Ситуація в області була не з легких. Хоч органами НКВС план бандерівців із організації збройного повстання був зірваний, хоч і вдалося розгромити обласні проводи у Львові, Тернополі та Луцьку; заарештували чимало і рядових членів ОУН, але спротив придушений не був. На терор НКВС ОУН відповідала своїм терором. Правда, це була далеко не та боротьба, що почнеться після того, як Червона армія повернеться на ці землі в 1944 році, далеко не та. Але її полум’я розгорялося. Органи НКВС не те що не розуміли, що їхній терор повертається терором, наче відлуння, просто в країні була така політика. Батько усіх народів товариш Сталін навчав: є людина — є проблема, нема людини — нема проблеми. Були і вбивства, і підпали, і саботаж, але усе це поодинокі випадки. В першу чергу наражалися на небезпеку робітники державних установ і ті, хто був направлений на роботу в західні області з інших областей України чи Росії. Місцеві мешканці, які погоджувалися співпрацювати з новою владою, теж не могли спати спокійно, бо оунівці вважали їх за зрадників і при нагоді метилися. На терор ОУН радянська влада відповідала ще більшим терором, а потім наставала черга націоналістів знов підвищувати планку в цьому страшному змаганні. Так починала розкручуватися спіраль жорстокості та взаємної ненависті. Скворцов, котрий ніколи до роботи в органах не був жорстоким, потихеньку втрачав життєві орієнтири нормальної людини. Ті, хто перебував у в’язниці чи належав до ОУН, чи інших націоналістичних та політичних організацій, які були заборонені владою, одразу після «звільнення» Західної України, сприймалися ним не як звичайні люди, а як смертельні вороги, з якими боротьба може вестися лише на повне знищення. І не важливо: чоловіки, жінки чи підлітки, це були вороги! Скворцов був переконаний, що діє правильно, і логіка була дуже проста: націоналізм веде до розпаду СРСР, отже його треба викорінити! Обов’язки свої він виконував ретельно та сумлінно.
Отримавши квартиру Петро Скворцов вирішив, що настав час покінчити з парубкуванням. Він давно вже запримітив одну телеграфістку з управління, невисокого зросту, тугеньку, наче огірочок, із волоссям кольору соломи, променистими очима й симпатичним московським «аканням».
— Наташенька, — якось жартівливо сказав він при випадковій зустрічі у коридорі, — не хотите ли пройтиться, там, где мельница вертится, электричество горит, радиола говорит?
У відповідь Наталя засміялася і неочікувано для Скворцова погодилася. їх перше побачення відбулося у центрі міста. Скворцов розжився двома квитками в кінотеатр. Вони дивилися «Винищувачі», з Марком Бернесом у головній ролі, а Наталя, коли Бернес заспівав «Любимый город может спать спокойно…», ніжно притулилася до Петра, від чого у того перехопило подих.
Після трьох побачень Скворцов із військовим напором запропонував дівчині руку та серце. Спочатку вона навіть образилася: може, хлопець вважає її легковажною? Хіба можна ось так, за кілька побачень, вирішувати таке важливе питання? Заміж!.. Та вона ж його майже не знає! Але Петро їй подобався, правди ніде діти. А той, чекаючи на відповідь, дивився на неї спокійним поглядом і лише по тому, як він раптовим нервовим жестом поправив зачіску, вона зрозуміла, що він страшенно хвилюється. І погодилася. У квітні сорок першого відіграли скромне весілля. Життя тривало.
Для роботи в розвідці Любко не підходив — так визначив для себе Пан Коцький. Хлопець йому подобався, але за характером він був чистої води бойовик: думав швидко, робив ще швидше, але проаналізувати факти, узагальнити інформацію, виділити найголовніше — це було не для нього. Поміркувавши, пічник відправив його до Тернополя. На питання голови сільради де подівся син, батько лише знизав плечима:
— Поїхав десь у Тернопіль… Має бажання спробувати себе в місті… А як там буде, хто його зна… Не вийде пуття, то повернеться.
— Дивись… Надто моторний він у тебе! Щоб у халепу не вскочив! До речі, ти ж його не виписав, га? А в Тернополі він де приписався?
— У Тернополі він мешкає у жінчиних родичів, а заяву на виписку я подам. Ми закони поважаємо…
У місті Любко, не без допомоги місцевої організації ОУН, влаштувався кур’єром у якусь контору. Це вдалося не без складнощів, але було дуже вже потрібно отримати цю посаду. Кур’єрська робота давала змогу ходити по всьому місту, розносячи пошту як контори, так і місцевої організації ОУН. Після травневих подій, коли смерть вперше так близько заглянула в його молоді очі, він став трохи розсудливішим. У всякому разі згадував випадок, коли наговорив грубощів старшому лейтенантові НКВС з посмішкою над самим собою:
— От дурень був… Пропав би ні за цапову душу!
Псевдо «Вовк» за ним залишилося, змінювати його він не бажав принципово, в пам’ять про свого першого командира, що загинув у тому страшному травні. Вовк не збирався складати зброю.
— Ні ляхів, ні москалів терпіти на своїй землі не збираюся! Краще здохнути… Волі прагну… Так, щоб йти по вулиці і співати не те, що можна, а те, що хочу…
Мирослав Зенюк, голова Стасівської сільради, продовжував виконувати обов’язки, не забуваючи і про власний інтерес. Він чесно постачав «контингент», але міг когось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.