Читати книгу - "Покора"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Три мільйони примірників, – повідомив він таким тоном, ніби вибачався. – Здається, з мене вийшов неабиякий популяризатор науки. Звісна річ, аргументи тут викладено надто поверхово, проте цю роботу принаймні можна швидко пробігти очима.
У книжці було сто двадцять вісім сторінок та чимало ілюстрацій – переважно репродукцій творів ісламського мистецтва; вочевидь, читання не забрало б у мене багато часу. Я поклав її до наплічника.
Редіже налив нам іще по чарці арабської бухи. Зійшов місяць, яскраво висвітливши амфітеатр арен; ліхтарі були значно слабші за місячне сяйво; раптом я помітив, що кожна репродукція рядків із Корану та кожна світлина галактики на стіні освітлюється окремою лампочкою.
– У вас прекрасний будинок.
– Я поклав роки, аби придбати його. Повірте, це було дуже складно…
Він відкинувся в кріслі, і я вперше побачив повну невимушеність: вочевидь, те, що він збирався сказати, було для нього вельми важливим.
– Ви ж розумієте – мене не Полан цікавить. Кому цікавий Полан? Проте я насолоджуюся кожною миттю життя в будинку, де Домінік Орі написала «Історію О»[56]; хай там як, а саме тут жив коханець, який її надихнув. Пікантна книжка, еге ж?
Я погодився. На перший погляд в «Історії О» було все, що мені не подобається: мене вернуло від викладу фантазій, та й дія відбувалась у підкреслено кітчевій обстановці – помешкання на острові Святого Людовика, особняк у Сен-Жерменському передмісті, сер Стивен[57] – повна гидота! І все ж книжка вражала пристрастю, пориванням, яке змітало все на своєму шляху.
– Справа в покорі, – м’яко підказав мені Редіже. – Вражаюча, проте дуже проста ідея, яку ніколи раніше не висловлювали з такою майстерністю: найвище щастя людини полягає у повній упокореності. Звісно, цю думку я не наважився б висловити своїм братам по вірі (напевно, вони сприйняли б її як блюзнірство), проте для мене є очевидним зв’язок між абсолютним підкоренням жінки чоловікові – як це змальовано в «Історії О» – та покорою людини Богові – як це передбачає іслам. Бачте, іслам приймає світ, приймає його в усій повноті, таким, яким він є (якщо наслідувати слова Ніцше). Буддизм бачить світ як «дуккху» – невідповідність, страждання. Навіть у християнстві спостерігаємо зміни машкар: хіба Сатану не названо «володарем світу цього»? В ісламі ж, навпаки, Боже творіння вважається бездоганним, неперевершеним шедевром. Зрештою, що таке Коран, як не довжелезна містична поема-хвала? Хвала Творцеві та покорі його законам. Тим, хто хоче пізнати іслам, я раджу не починати з Корану, хіба що вони зроблять зусилля і вивчать арабську, аби зануритися в оригінал. Моя порада – слухати читання сур, повторювати їх уголос, відчути їхній подих. Іслам – єдина релігія, що забороняє використання перекладу під час служби; адже Коран складається з ритмів, рим, наспівів, асонансів. Саме це – його основа, поетична основа, єднання звучання та смислу; саме вона дозволяє розповісти про світ.
Редіже знову зробив жест, ніби вибачаючись переді мною – гадаю, він вдавав, ніби йому ніяково від власної багатомовності, але водночас він усвідомлював, що цією промовою вже переконав чимало викладачів; певно, ремарка щодо відмови перекладати Коран зіграла вирішальну роль із Жиньяком – фахівці з середньовічної літератури часом не терплять перекладу предмету їхнього поклоніння сучасною французькою мовою; та якими б не були аргументи Редіже – добре обміркованими чи ні – сили своєї вони не втрачали. А я не міг не зауважити його способу життя: сорокарічна дружина на кухні, п’ятнадцятирічна – для інших справ… певно, була ще одна або дві іншого віку, проте я не міг зважитися запитати його про це. Тож я рішуче підвівся, аби піти, подякував йому за чудово проведений день, який поступово перетворився на вечір. Він запевнив, що йому теж було дуже цікаво – словом, на порозі ми обмінялися ввічливими фразами; проте кожен із нас був щирим.
Повернувшись додому, я більше години крутився в ліжку, поки не зрозумів, що не засну. Випивки лишалося небагато – лише пляшка рому, і це навряд чи добре поєдналося б з арабською бухою, і все ж кортіло випити. Уперше в житті мене примусили замислитися про Бога, серйозно задуматися про сутність Творця, що стежить за всіма моїми вчинками, і спершу я відреагував дуже різко – просто злякався. Проте поволі, допомагаючи собі трунком, я заспокоювався, твердив, що я, без сумніву, малозначуща особа, що у Творця, напевно, є важливіші справи, проте не міг спекатися жахливої думки про те, що певної миті він помітить моє існування і покарає мене, скажімо, раком нижньої щелепи – як у Гюїсманса; серед курців цей тип раку дуже поширений – він спіткав Фройда; так, рак щелепи видався мені цілком вірогідним фіналом. Як бути, коли видалять нижню щелепу? Як вийти на вулицю, піти до супермаркету, як витримати співчуття і огиду у поглядах? А якщо я не зможу робити покупки – хто робитиме їх замість мене? Попереду була довга ніч, а я почувався страшенно самотнім. Чи стане мені, принаймні, мужності на самогубство? Я не був у цьому певний.
Прокинувся я близько шостої ранку і відчув сильний головний біль. Поки варилася кава, я шукав «Десять запитань щодо ісламу», але невдовзі збагнув: наплічник залишився у Редіже.
Прийнявши дві пігулки аспірину, я відчув достатньо сил, аби погортати словник театрального арго, виданий 1907 року – і навіть відшукав два рідкісні слова, вживані Гюїсмансом, які легко можна було прийняти за неологізми. Це було найлегшою і найзахопливішою частиною моєї роботи; найважче було складати передмову – і я усвідомлював, що від мене сподівалися саме цього. Рано чи пізно я буду змушений розгорнути власну дисертацію. Вісімсот сторінок лякали, ба навіть більше – гнітили мене; скільки себе пам’ятаю, то завжди перечитував твори Гюїсманса під кутом його майбутнього навернення до католицизму. Сам автор спонукав саме до такого прочитання, і я піддався на його маніпуляції; про це свідчила й передмова до «Назворіт», написана ним самим через двадцять років після виходу роману. Невже цей твір справді заохотив його, зрештою, повернутися до лона церкви? Адже повернення таки відбулося, сумніватися в щирості Гюїсманса я не мав підстав, а «Юрмища в Лурді» – останній його роман – безперечно, були текстом, писаним християнином; у «Юрмищах…» цьому відлюдному, самотньому естетові вдалося, заледве здолавши відразу до лицемірства та церковної пишноти на кшталт церкви Сен-Сюльпіс, захопитися простою вірою натовпу прочан. З практичної ж точки зору навернення не вимагало від нього великих жертв: статус облата у Ліґюже дозволяв мешкати за межами монастиря; у письменника була служниця, яка готувала йому смачні буржуазні страви, що зіграли важливу роль у його житті; не був він позбавлений ні бібліотеки, ні голландського тютюну. Гюїсманс відвідував
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покора», після закриття браузера.