Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Стипендія наша на курсах була 150 крб. на місяць; цього вистачало на досить короткий термін.

Хліб у той час був нормований. Кожному з нас по картці видавалося за готівку лише по 400, а в деякі місяці по 300 грамів на добу, та і за тим треба було стояти в черзі. Одержавши таку кількість хліба, бувало, не встигнеш вийти з магазину, як його і з'їси. Звичайно, для дорослої людини такого пайка було малувато.

Крім стипендії, ми одержували проїзні квитки на трамвай та квитки в їдальню на сніданок, обід та вечерю.

Їдальнею користувалися студентською, що містилася на Купецькому спуску, причому сніданок складався лише з однієї першої страви - супу або борщу, де картоплі не було ніколи, і хліб не подавався; на обід теж був суп або борщ, на друге переважно пшоняна каша з кабачком, розмазані по дні тарілки, як лисиця подавала журавлеві, та шматочок хліба вагою 100 грамів.

Обслуговувала ця їдальня велику кількість студентів, курсантів і інших, тому там завжди був великий тиск.

Бувало, сидиш за столом, ждучи страви, а за стільцем уже стоїть у черзі іще чоловік 5-6, а то і більше.

Викладачем основної дисципліни на курсах був головний бухгалтер Харківського об'єднання «Доннархарчу» на прізвище Лівшиць. Це був чоловік років 45, на практиці добре обізнаний із тим, що стосувалося обліку і звітності. Проте, хоча з нього був знавець бухгалтерської справи, він не мав належного викладацького хисту і вміння передати свої знання слухачам курсів.

Тов. Лівшиць не мав для викладання необхідних даних; в його лекціях відсутня була послідовність тем, читав він їх без плану, непродумано, заздалегідь не готувався. На деякі питання недоцільно витрачав значну кількість годин, розтлумачуючи одне і те ж. Тому неодноразово порушувалося питання про заміну лектора. Але через те, що фахівців з ухилом у «народне харчування» не було, замінити Лівшиця було ніким, і він проводив заняття аж до закінчення терміну нашого навчання і розпуску курсів.

На честь закінчення курсів об'єднанням «Доннархарч» для нас було влаштовано урочисту вечірку.

Напередодні випуску я мав нагоду купити собі білу куртку-піджак, схожий на спецодяг, який носять працівники їдалень.

У цій куртці я й був на вечірці. Главбух об'єднання - наш лектор тов. Лівшиць, вручаючи мені атестат про закінчення курсів, зазначив, що, на його думку, я з роботою в бухгалтерії справлюся з честю, що не засвоїв з теорії, надолужу на практиці, тут же не забув промовити слівце про мою біленьку куртку, в якій я виглядав мов і справжній уже працівник системи «Доннархарчу».

Нас розподілили по їдальнях на практичну роботу, і я попав у досить гарні умови - в так звану їдальню парттисячників. Їдальня щомісячно мала по кілька тисяч карбованців збитків, але райвиконком виділяв їй дотації. Тут готували досить багато різних страв. Перші страви на вибір - борщ, супи різні: м'ясні, молочні, чимало других страв і солодке - кисіль, компот і т. ін. Перебуваючи в таких умовах, протягом виробничої практики я поправився, набрав здорового вигляду.

За час мого шестимісячного перебування в Харкові було зі мною два неприємних випадки - падав на ходу з трамвая. Перший раз, запізнюючись на лекції, вирішив зістрибнути навпроти приміщення курсів, щоб не повертатися із зупинки назад. Так і зробив - на повному ходу трамвая стрибнув, проїхавши на колінах по камінню. Розідрав штани, поздирав трохи шкіру на руках та порозсипав свої підручники й зошити.

Другий випадок трапився майже напередодні закінчення наших курсів. У мене і мого приятеля Долженка з Макіївського району була думка - перед виїздом з Харкова запастись куривом. Отож, купивши по два десятки коробок цигарок, рушили ми з ним на трамвайну зупинку.

Люду - сила, всередину трамвая влізти ніяк; ухопившись за ручку, ми почепилися на площадці. Висимо, старанно пильнуючи, щоб не зім'яти коробки; відчуваю - мліє ліва рука, якою я тримаюсь за ручку. Врешті, недоїхали ще до зупинки, рука розімкнулася, і я полетів на асфальт.

Правда, я забив лише лікоть правої руки, який після того болів днів три, а там і перестав.

Отже, як я згадував раніше, після закінчення бухгалтерських курсів мене залишили при тресті.

Попрацювавши січень, лютий і половину березня, я був відкомандирований в кущ їдалень на завод № 59 ім. Петровського.

Працював при кущі заступником головного бухгалтера, бухгалтером при їдальні, далі я був переведений в їдальню № 6 при заводі № 111, прийняв справи від попереднього бухгалтера Кабанова. Мушу зауважити, що результат діяльності цієї їдальні з моїм приходом став зовсім інший: то було з місяця в місяць самі збитки, а коли я став працювати, з'явилися прибутки.

Чому це так сталося - довго пояснювати. Якщо коротко - мої попередники нечесно працювали і «бариші» пропивали та між собою ділили.

(Далі в рукописі спогадів пропуск - судячи з поміток, автор збирався описати історію свого одруження, але цього наміру не здійснив. - Упор.).

На підставі того, що я вчився без відпочинку на курсах і близько 10 місяців уже працював, мені надали відпустку на три тижні. Після відпустки 16 червня 1934 року я прийняв їдальню станції Петровеньки, а також буфет, який містився в приміщенні станції.

Дмитро Захарович Добрянський з дружиною, 1934 р.

Пропрацювавши майже рік, у червні 1935 р. одержую знову відпустку. Тоді якраз я подумував про те, щоб перебратися до Ворошиловграда, маючи на увазі, що там живуть аж дві рідні сестри - Ліза та Ніна. Перша працювала, а друга ще вчилася. Перед виїздом у Ворошиловград я заїхав у Красний Луч у відділ кадрів, щоб знятися з обліку. Паспорти ще не так давно були введені, про те, чи слід паспорт знімати з обліку, я не знав, тому звернувся до завідуючого відділом кадрів з питанням, чи слід знімати паспорт з обліку в зв'язку з виїздом на постійну роботу у Ворошиловград.