Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Паничу, я давно вже мала померти. Однак тоді нікому було б доглядати за твоїми двома катами, адже чоловіки завжди потребують догляду жінки, тож я не можу померти.

Аїр-молодший пояснив їй, що я не збираюся віднімати в неї життя.

Вона зауважила, що паничі не приходять без причини до родини рабів. Зір у неї вже був поганий, тож вона навпомацки натерла до блиску мідний чайник.

У першій кімнаті, яку ми оглянули, зберігалося знаряддя для тортур. Найпершими там були шкіряні канчуки, зроблені з недубленої ячої шкіри і з дубленої ячої шкіри, вони були у вигляді переплетених ремінців, у які ще були вплетені золоті нитки. Ще там було багато інших подібних речей. Усі ці речі туси Мерці різних поколінь дарували своїм катам. Далі там були різноманітні ножі, однак усі вони, різних розмірів і форм, були виставлені тут не для краси — кожний призначався для різних частин тіла людини. Наприклад, тонкі й широкі ножі найкраще пасують до шиї, а вузькі й довгі — зручні для того, щоб проходити між ребрами й досягати теплих і тріпотливих внутрішніх органів; ножі, вигнуті навіть більше, ніж місяць-молодик, пасують до людських колінців. Далі там ще було чимало речей. Наприклад, спеціальні ложки, щоб виймати очі. Або штучна щелепа — вона могла допомогти вилікувати зуби, але й могла відразу позбавити людину всіх зубів. І от такі речі заповнювали всю кімнату.

Соднаму Г'ялцену дуже сподобались усі ці речі. Він сказав до Аїра-молодшого:

— Це ж можна скільки завгодно вбивати людей! Оце так задоволення!

— Вбивство людини — це дуже боляче, — відповів Аїр-молод-ший. — Хоча всі ті люди порушили закон, однак вони не є ворогами ката. До того ж, — і тут він кинув на мене погляд і стишив голос, — серед покараних людей є й безвинні.

— Як ти це знаєш? — поцікавився я.

— Я не знаю, я ще не вбивав людей, — відповів майбутній кат родини Мерці. — Однак старші люди розказували, що є. — Потім, вказуючи нагору, він додав: — Я чув, що з одягу там про це також можна дізнатись.

Той одяг був на горищі родини катів[74]. Причому горище спеціально було добудовано пізніше, щоб зберігати там одяг мертвих. Нагору вела драбина, видовбана у стовбурі дерева[75]. Перед цією драбиною обличчя Аїра-молодшого побіліло ще більше:

— Паничу, може все-таки не підемо нагору?

У душі я також боявся, тож кивнув головою. Однак Соднам Г’ялцен вигукнув:

— Паничу, ти злякався чи ти дурний? Якщо так-от підійти до дверей, але не зайти в середину подивитись, то я з тобою більше не гулятиму!

Він сказав, що я дурний, але я відзначив, що і він не такий уже й розумний: думає, що як схоче зі мною гуляти, то й гулятиме, а не схоче — то не гулятиме. Я сказав йому:

— Я запам'ятаю ці твої слова. Але знай: ти не гуляєш зі мною, ти мені прислужуєш.

Я з радістю побачив, як він отетерів, почувши ці слова, — навіть роззявив свій пришелепуватий рот. Аїр-молодший теж закляк, стоячи поряд зі мною.

Я зробив знак губами, і Аїр-молодший із пополотнілим обличчям побрався драбиною вгору. Верхній кінець драбини лежав прямо перед входом на те горище. Там було написано (ламою на спеціальне запрошення) закляття, що «запечатує двері». Напис був притрушений золотим порошком, тому виблискував на сонці. Я також брався нагору слід у слід, і моя маківка майже торкалася п'ят Аїра. Він обернувся й повідомив, що ми прибули, а потім запитав, чи дійсно потрібно відкривати, адже, за його словами, там справді можуть бути душі безневинно загиблих, відтак вони можуть втекти. Соднам Г’ялцен унизу вилаяв Аїра-молодшого, сказавши, що той сам має вигляд такого духа, і я відчув, поглянувши на Аїра-молодшого, що ця лайка справедлива — вигляд у того був дійсно такий. Однак Аїр-молодший сказав до мене:

— Я за себе не боюся, однак боюся, що там справді буде щось таке, що зашкодить паничеві.

Тож один із хлопчиків-слуг був хоробрим, інший — умів говорити. Однак хоробрий мав ні за що інших людей, а той, який умів ладнати з іншими, не відрізнявся хоробрістю. Вони обидва не могли мені не подобатись. Будинок родини катів було розташовано на невеликому схилі — нижче, ніж замок туси, однак вище, ніж інші родини. Вибравшись нагору по драбині, видовбаній у суцільному стовбурі, я побачив унизу велике поле, побачив, що вже настала осінь і над ним кружляють зграї диких голубів. Ми в той момент перебували навіть вище голубів і бачили, як річка досягає далекого-далекого краю неба.

Я сказав:

— Відкривай!

Аїр-молодший зняв із дверей замок. Я почув, що Соднам Г'ялцен дихає