Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Вже відкрив.

Щойно його рука торкнулась тих маленьких дверей, як вони рипнули й прочинились. Нас обвіяло холодним вітром, тож ми всі троє затремтіли. Потім ми увійшли до кімнати й скупчились у квадраті світла, що падало з дверей. Одяг висів на окремих жердинах, зроблених із деревини ялини китайської[76] і розставлених упоперек кімнати. Він звисав так тихо, ніби тут, стоячи, спали багато людей. На горловинах цього одягу виднілися слабкі сліди крові, які вже почорніли. Однак увесь одяг був гарним, таким, що люди вдягають на свято. Перед стратою люди вбираються в гарний одяг, щоб після смерті промочити його своєю кров’ю і покинути в цьому світі. Я підняв полу одного такого вбрання, обшитого хутром видри, й приготувався побачити там усередині якесь висохле обличчя, однак там було тільки тьмяне світло, що миготіло на атласному підкладі. Навіть коли Соднам Г'ялцен відважно накинув на себе одне з тих вбрань, нічого не сталося.

А коли ніякої дивовижі не стається, відчувається сильне розчарування.

На зворотному шляху ми побачили, що на гірському перевалі з'явився силует людини. Відразу ж за цим інший силует вигулькнув на західному перевалі. Обидва мої прислужники зажадали зачекати й подивитися, хто це. Вони знали, що всі тутешні дороги ведуть до замку туси, і всі перехожі мають щось віддати — або гроші, хто має гроші, або речі, хто має якісь речі, або ж гарні слова, приємні туси, якщо не мають нічого іншого.

Коли ми повернулись на горішній поверх замку, Дролма принесла чай і я наказав їй налити також чаю обом прислужникам. Це її дуже роздратувало, й вона, скосивши вбік від мене очі, сказала:

— Я що, маю слугам наливати чай?

Однак я не звернув на неї уваги, тож вона вимушена була поставити перед ними дві піали й налити в них гарячого чаю. Я чув, як вона вилаяла двох бешкетників:

— От телепні невиховані, перед паничем сидячи, п’ють чай! Нумо бігом до дверей, і там стоячи пийте!

У цей час знадвору почувся гавкіт сторожових собак.

— Хтось чужий прийшов, — сказала Дролма.

— Це — тебе сватати, — проказав я.

Вона мовчки понурила голову.

— Однак, на жаль, це не срібляр, — додав я.

Мені дуже хотілось у ту мить подивитися на її вираз обличчя, однак знизу вже залунали вигуки з повідомленням про те, що прийшли гості й просять їх прийняти. Я, звісившись через перила, дивився вниз, а обидва маленькі прислужники стояли позаду мене — один справа, інший зліва. У той день на мені був довгополий плащ із парчі з вибитими по ньому колами квіткових візерунків, яскраво-рожевого кольору пояс, на якому висів ніж у піхвах, прикрашених трьома великими коралами зеленого кольору. Гість тільки підняв голову і відразу ж побачив мене та помахав мені рукою. Потім тато, потім старший брат, потім мати — родина туси Мерці в повному складі вийшли зі своїх кімнат. Хоча у нас тут люди так не вітаються, однак я все-таки зрозумів, що незнайомець вітає мене, тож і собі помахав йому рукою.

Коли незнайомець піднявся нагору, уся родина Мерці вже чекала на нього в кімнаті.

Гість увійшов.

Я подумав, що бачу примару. Хоча цей чоловік був одягнутий у широкий довгополий плащ тибетців, очі в нього були блакитні, а коли він зняв капелюха, то явив нам своє золоте волосся. Дорогою він сильно спітнів і від його тіла поширювався дуже неприємний запах. Я запитав старшого брата, чи це — привид. Він відповів мені на вухо: «Це — людина із Заходу».

— Старша сестра живе в країні таких людей?

— Майже.

Незнайомець говорив нашою мовою, однак звучала вона все одно дуже дивно, не так, як наша, а так, як їхня, західна. Він сидів там і говорив, говорив, аж нарешті люди родини Мерці зрозуміли, що він прибув з Англії по морю на плавучому будиночку. Зі спини свого віслюка він зняв годинник з боєм — це був подарунок для туси. Кімнати батька й матері були заставлені такими речами, однак цей годинник виглядав красивішим, оскільки його поверхня була вкрита шаром емалі.

Цей чоловік мав благозвучне ім'я: Чарльз.

— Більше схоже на наші імена, ніж на китайські, — сказав туси, кивнувши на це головою.

Старший спадкоємець туси запитав цього Чарльза:

— Куди ти йдеш через наші землі?

— Моя мета — власне землі туси Мерці, — відповів Чарльз, покліпавши своїми блакитними очима.

— Тоді розкажи, яку користь ти нам принесеш, — наказав туси Мерці.