Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

291
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 169
Перейти на сторінку:
залишити людям.

Так я виплакував свій біль, стоячи в скорботі на Східному цвинтарі Мінська перед могилою друга. Утішав себе марним філософуванням, яке не змогло заглушити в мені відчуття непоправної провини.

Гай-гай… Як легко дійти до висновку про доцільність продукту письменницької праці, забувши, скільки добра ми висушуємо в собі, вишукуючи в людях лише потрібні нам цінності, і забуваємо про їх звичайну земну людськість.

Чогось я не зробив, щось необачно обминув – і, певне, не тільки я, коли нині, на зорі волі, спотикаємося так гірко об свою власну державну неписьменність.

Може, ці мої слова дійдуть до Білорусі… Хай би ті, хто осягнув злу науку в рабовласника, уздріли в нашій з Володею дружбі вищу її сутність.

…Коли вже зайшло про біль, висповідаюся за кривду, якої я завдав ще одному приятелеві. Скажу кілька слів про Грицька Тютюнника.

Григір Тютюнник не був легким у співжитті чоловіком. Тяжке було його дитинство, тяжко входив він в українську літературу, натужно вириваючись завдяки допомозі свого старшого брата з магнітного поля російщини, тяжко він і писав – мабуть, тому кожне слово його художньої прози народжувалося важким і вагомим, мабуть, через те йому, як мало кому із сучасних письменників, вдалося видобути з надр своєї душі чистий метал людського слова.

Григір був безкомпромісний і в безкомпромісності своїй деколи грубуватий – всі пам’ятають, як він після спілчанської розправи над Іваном Дзюбою вивів за вухо з-за секретарського стола драматурга-чиновника – щоб і подиху його в Спілці не було чутно, а драматург все-таки залишився і мстив Грицькові, довівши його – звісно не сам – до трагедії. З Григором люди важко сходилися, але назавжди. Пам’ятаю, як Ніна Бічуя, коли я їх познайомив, сказала, що сприйняти Гриця ніколи не зможе, а потім ніжно його полюбила, за радість мала зустрітися з ним і світліла, і гарніла, і добріла в його присутності – Гриць володів чаром добра і любові.

Його перші новели «Зав’язь», «Оддавали Катрю», «Поминали Маркіяна» засвідчили, що в українській літературі народився жорсткий стиль, споріднений із стефаниківським, і мої ліричні, дещо й сентиментальні новели, якими на той час захоплювалася читацька публіка, самі собою відсунулися набік, тож мені, якщо я мав бажання стояти в авангарді молодого літературного процесу, треба було вертатися на стартову смугу й вибирати іншу бігову доріжку.

Я так і зробив. Час вимагав не відпочинкової, а державотворчої літератури: народ повинен був міцніти в жорстокій правді, а його заколисували лірикою, народ треба було розбурхувати, повертаючи йому правдиву історичну пам’ять, а його присипляли шараварною бравадою. Я взявся за найболючішу сучасну проблему – яничарство.

Гриць Тютюнник, який умів наслідувати чужі голоси, перекривлював мене: «Но-но, прецінь, я заздрив вам, але тепер написав собі „Мальви“, то можете евентуально позаздрити і мені».

Я ще не раз згадаю свої «Мальви» – не із похвальби: роман відіграв певну роль у становленні державницького напрямку в літературі, тема відступництва виявилася глобальною – роман вмить облетів весь український світ. Проте в цю мить я хочу сказати про інше: якби я не увійшов у тісні контакти з людьми, про яких оце пишу, «Мальви» не були б навіть задумані.

Так чим же я завинив перед Грицем? Я не був на його похороні, хоч і міг, – і цього собі ніколи не прощу. Немає в мене гріхів, тільки цей один, але такий нестерпно тяжкий… Я міг би нині списати десятки сторінок про наші з Грицем розмови, зустрічі, суперечки, та чи ж маю таке право?

…1966 року – було це після першого туру арештів львівської інтелігенції й жорстокого погрому тих, які зосталися на волі, але заступилися за арештованих, – до редакції «Жовтня», який теж стояв тоді на приколі у КГБ, зайшла тендітна, з довгим русявим волоссям зеленоока молода жінка й запропонувала мені свою новелу. Як на прозаїка, вона здалась мені замало статечною, та й настрій був тоді у мене не з найкращих…

Новела в мене особливого захоплення не викликала, хоч і написана була професійно, проте я приховав свою нехіть; дівчисько було суворо-вродливе й викликало в мене певний респект. Новелу потім я надрукував, і добре, що це зробив: вразлива, немов мімоза, Ніна Бічуя, коли ми вже стали друзями, призналася, що, якби я був повернув їй тоді «Смоликові яблуні», вона б ніколи не написала «Дрогобицького звіздаря», «Буєсті Митусиної», «Чистотілу», театрального циклу повістей і – квінтесенції її інтелектуального самовираження – останньої поки що новели «Камінний господар».

Про творчість Ніни Бічуї я написав чимало статей – захоплених і критичних: письменниця тяжко виковувала свій оригінальний стиль. Нині я хочу тільки наголосити на вазі її творчості в сучасному літературному процесі.

Якось Микола Ільницький при ній і при мені висловив таку думку: мовляв, Іваничук мав вирішальний вплив на формування таланту Ніни Бічуї. Ніна не заперечила і не образилася, тільки сказала: «Це правда. Але – хлопці! Ви ніколи не задумувалися, якими б ви були без мене?»

А якими: нудно традиційними, лінивими до пошуків нових форм, сито задоволеними тим, що знаємо, банальними белетристами, які спроможні описати факт і не вміють визначити його вартості, оспівувачами сільського босоногого дитинства, апологетами старих дідів і бабусь, що сидять на призьбах під патріархальними стріхами, – і, може б, ніколи не побачили міської вулиці з її ритмом, запахами, архітектурою, типажами; може б, ніколи й не змогли «залишити щось від світу, який був тільки мені видимий», не навчилися б у густому потоці власної свідомості побачити найрізноманітніші ракурси явищ у потрібному освітленні й робити безліч спроб перетворення власного життєвого досвіду.

1 ... 42 43 44 ... 169
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"