Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

— Ти ба, Дядю, примостили вже каструлі з пилом. Ма'ть, пахне смаженим.

Ярослав подумки відзначив, що директор таки повірив їм і наказав нічній зміні поставити неподалік від вибою ящики з інертним пилом. Якщо викид, справді, станеться, то газова хвиля, перекинувши ящики і змішавшись з інертним пилом, уже сама не вибухне. Зрозумів це і Гончаренко. Він повів світильником у бік Паливоди, хоча нічого й не сказав.

Робота почалася так само, як і багато днів до того. Дядя чаклував над вибухівкою, а гладкий заходився з'єднувати «баран» із шлангом, по якому подавалося стисле повітря. Ярославові ж не виходило з голови запитання директора: «Викид станеться в момент відпалки чи?..» Далі слід було розуміти: «чи в момент дії інструмента на вибій?» Коли б знати в якому саме пропласткові міститься найбільше нітросполук, то можна було б порадити Іванові не чіпати його, а висвердлювати шпури в сусідніх. Але, на жаль, Войтович переказала середньопластові дані… Тим часом вони з Гончаренком відколупували шматочки вугілля, занотовували на клаптиках паперу «прив'язку» і клали те в окремі торбинки.

Іван не поспішав свердлити. Він принюхувався, припадав вухом до пласта, прикладав долоню. Нарешті озвався:

— Дядю, а ходи-но… В тебе руки чутливіші. Вибій сьогодні здається мені теплішим ніж учора.

Вибухівник став щупати кожний пропласток окремо. Він мав довгі і якісь нервові пальці. Нарешті сказав:

— Помисливий ти, Йване… — І приступився до ящика з вибухівкою.

Іванова помисловість передалася й Ярославові. Спостерігаючи тоненький струмок вугільного штибу, що цібенів з-під свердла, він відчував, як з дна його свідомості піднімається щось важке й темніше за саму темряву. Те почуття було пізнане ним з п'яти років, коли він — дитя ще — заблукав у підвальному лабіринті висотного будинку. То був страх.

Вони віддалилися від вибою метрів на двісті, зупинилися біля вибухової машинки.

— Зажди, Дядю, — озвався Іван до напарника, який заходився з'єднувати дроти. — Мо', далі одійдемо? — І полоснув променем по обличчях Паливоди й Гончаренка. — Га, брати? — звернувся до них.

Ярослав устиг помітити, що в очах шахтаря не було ні страху, ані настороженості, а тільки іскрилися оті особливі блискітки, що свідчили про здатність миттєво оцінювати ситуацію і так само миттєво на неї реагувати.

— Нє пущай вєтри, — відказав Дядя.

— Може, й справді, слід би подалі…— озвався Гончаренко.

— Авжеж, — наполягав Іван, відчувши підтримку. — І дільничний сьогодні застерігав…

— Як, громада, так і я, — добродушно погодився Дядя і, від'єднавши дроти, взяв машинку.

Спершу трусонуло землю, а тоді гухнуло. Звук був схожий на глухий грім. Крізь щілини в затяжках посипалась порода.

— Брати, — ноги в руки! — хрипко крикнув Іван і кинувся бігти, зриваючи на ходу кришку саморятівника.

Ярослав відчув, як клацнуло в вухах, а тоді їх стало прямо витискати. Здавалося, за спиною рухається величезний поршень. Пробігли з півсотні метрів і гулькнули слідом за Іваном в бічний ходок. В обличчя повіяло свіжим повітрям. Скоро Іван спинився і кучеряво вилаявся.

— …Га, Дядю, а я що казав! — Він, здавалося, радів, що вийшло по-його. — Сьогодні вибій був таки тепліший ніж учора… А що на те наука?

Паливода й Гончаренко повели один на одного променями, але промовчали.

— Наука з переляку забула покидати заплічні торби, — озвався Дядя. І додав повчально: — Хлопці, в таких випадках кидайте все, крім саморятівника.

Раптом в променях світильників заіскрився пил і водночас стало важко дихати.

— Пішли, брати, — заквапив Іван. — Треба ще на-гора подзвонити.

Їхня кімната в інституті здалася Паливоді тісною й незатишною. На столах — купи звітів, книжок, журналів, по кутках — рулони креслень. Та й постать Лебедя — згорблена над картою немов докір… Але добрий настрій і товариський дух, що запанували тут з самого ранку, скоро зробили ті незручності невидимими.

Розповідав Гончаренко. Змарніле обличчя Івана Олексійовича дедалі оживало. На ньому навіть з'явився рум'янець. Вислухавши про підозри свердляра Івана, він зауважив:

— Старі шахтарі відчувають небезпеку. І справа не в тому, що їх настрахав дільничний…

— До речі, — озвався Паливода, — там, в вибої, мені вчувався якийсь запах. Досі не можу пригадати чим пахло, але таки пахло — чимось знайомим.

— Мабуть, переляком, — озвався Лебідь. Гончаренко хихикнув, зауважив:

— Я здогадуюсь чим пахне переляк, але такого там ми не чули.

Не приховувала оптимізму й Войтович. Вона походжала в новозв'язаній сукні від дверей до вікна, немов на помості будинку моделей. — Але ж і колеги! Я пишаюсь вами! — добродушно іронізувала.

— Ми, Валю, теж пишаємося тобою, — казав Гончаренко. — Щоб зв'язати таку сукню, слід мати неабиякий хист.

— Так? — Жінка кокетливо повела каштановими очима на геофізика. — Вважаєш нічого собі вийшло?

— Не те слово! І колір салатний — тобі до лиця.

Припинив потік благодушності Чередниченко.

— Ти й тепер вважаєш, що заявляти про твій показник передчасно? — звернувся він до Паливоди.

— По-перше, не мій, а наш, — відказав Ярослав. — А по-друге, з часу нашої з вами розмови на цю тему не змінилося нічого. Як і тоді, немає прямих доказів, що саме нітрогрупи виконують роботу викиду. До того, як вийти з цим показником на люди, слід мати підтвердження нашого методу бодай