Читати книгу - "Галка"

Кротов подивився у той бік, де вже давно зайшов місяць, і зітхнув. У голосі тому — насмішка-виклик. Радист неначе глузував з «бездумного партизана», який нібито не тямив, що й до чого, тобто звідки і нащо сюди опустилися «янголи небесні». Кротов прикусив губу, повторюючи два слова. Так говорив і радист із запасного полку, дружок загиблих Овчаренка й Охріменка. Можливо таке чи ні, що на луках опустився «янгол» в образі радиста із запасного, котрий. ледь не нажерся отруйних грибів? Авжеж. Для підготовки у десант його і взяли два підполковники з погонами інженерів. Куди ж іще посилати оті десанти з Ленінграда, як не під Псков, не в район лінії «Пантера»?

«Так. Усе вірно. Хоч випадків таких в історії небагато. Все ніби закономірно: морячок-радист з витатуїрованим якірцем на лівій руці вже тут, на місці своїх дій! Навіть якщо це і не він, то відомості про новий радянський десант дуже знадобляться оберштурмфюреру Вундерліху».

Від задоволення Кротов руки потер.

Незабаром світанок. А парашутисти лежать у бомбовій воронці.

Ліс, як і вночі, принишклий. Інколи ледь чутно десь трісне гілочка від морозу. І знову тихо.

В ці тяжкі хвилини десантників невідступно переслідувала думка про самотність. Кожен з них, той більше, той менше, бував на передовій, пережив атаку. Хоч як там тяжко, все ж кожен відчував, що він не самотній, що поряд з ним товариші — чув їхні вигуки, лайку, постріли. А тепер у їхньому становищі? Тут нема отого «ліктя» й «плеча» своїх. І медсанбату теж. Давно підраховано: у бою кількість убитих становить одну третю або й четверту від поранених. На фронті. Ну, а в тилу ворожому у розвідників-парашутистів? Тут поранених треба вважати вбитими.

— Ось ми і дожили до ранку, — промовив нарешті Короп хрипким голосом.

— Скоро по розпису час виходу в ефір!.. — несміливо нагадав Кудрявий.

— Вийти в ефір і відстукати своїм і всьому світові SOS? — скептично запитав Галка і заперечно похитав головою.

— А як же ти думав? — з гнівом промовив Короп.

— А що тут думати? Треба почекати до вечора… Таки зовсім він здурів отаке «каркати»…

— В ефір не вийду! І тобі, Коропе, теж не раджу! — стояв на своєму Галка. — А може, карателі не прийдуть сюди! А коли прийдуть, то, може, ми витримаємо оборону. Надійся на гірше, вір у краще… Ніби ж так казав наш генерал?..

Кудрявому, Коропу й Орлу таки не було що відповісти Галці. А що, справді, передати в Центр? Що наткнулися на засаду? Що пілоти їх скинули не в той район? Більше того — десант не знає навіть зараз своїх координатів! Коли поглянути на їхню ситуацію з цієї точки зору, то начштабу групи Галка правий.

— Кому потрібні наші сльози?.. Там ще й так вийде, що ми скаржимося на пілотів. Що з них візьмеш? Ну, посадять їх на гауптвахту, а війська тим часом підуть у наступ. Погода льотна. Сльози наші ні до чого генералові, котрий думає про успіх операції! — для певності промовив Галка. — Будемо ждати!

Тим часом на верховіття сосен і ялин упали рожеві плями від ранішньої зорі. Небо чисте, ясне, і гострі списи ялин, здавалося, проштрикували блакить. Ще перегодом білий сніг заблищав, немов хто сипнув на нього міріади діамантів. З-за обрію виринуло сонце.

Сонце першого дня у ворожому тилу. Галка дивився на нього, порівнюючи, чи раніше таким чи інакшим здавалося воно йому погожого ранку? І таким. І ні. Зараз сонце було помережене гіллям, пописане стовбурами дерев і тому якесь непевне, боязке, насторожене, мовби причетне до подій тут, на землі.

Короп палив одну за одною цигарки і втикав недопалки у сніг. Позираючи на нього, Орел посміхався, мовляв, Короп і тут дбає про конспірацію.

— І чого б я ото зуби скалив? — невдоволено озвався Короп, зиркнувши з-під настовбурчених брів на Орла. — Підклав би більше ялинових гілок. Ще простудишся на одній плащ-палатці.

Кудрявий уже вкотре ходив сюди-туди, утоптавши стежку від вирви, у якій десантники звели гніздо, до розкішної берези.

Читаючи свої улюблені куплети, Кудрявий намагався не показати, що занепав духом, що його хлопці у безвиході. Однак його голос лунав якось примусово, навіть фальшиво. Ніякий артист на його місці теж не зміг би утаїти, що їм усім не до віршів.

Слова «в день веселый мая…» закарбувалися у Галчиній голові, як щойно розшифрована радіограма. Подумалося, що настане травень через три місяці, буде травень і через рік і три місяці, тобто у сорок п'ятому, коли хлопці і дівчата його десятого класу домовлялися зустрітися після п'яти років самостійного життя. У сороковому вони вірили у цю прийдешню зустріч.