Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

  Почвара кидається на Зоряна…бачу, як воно летить і я поспішаю…надто швидко…бачу, як біла куля з моїх пальців летить на потвору, а воно збиває з ніг Зоряна...Летять іскри… І слідом відволікаюсь за її наступницею. Все продовжилося: мить-почвара-спалах-попіл. Та скільки ж вас?

 На коліна я таки впала, коли розправилася з останньою…Дихання зі свистом виривається з грудей, серце калатає, нутрощі скручує вузликами, світ перед очима завзято витанцьовує хорнпайп. Та щоб його!

 Шкандибаючи підгріб Зорян. Мазнула на нього поглядом, зустрілася з очима в яких дичина перелізла вже через край. Але тримається…трохи правда за голову. З машини вискочив Еміль. Мажорчика яскраво теліпало. Таки хлопаку треба поміняти психолога. Той йому точно не допоможе. Ми всі трохи не того…й дружно лупаємо очима, їмо шок ложками й запиваємо його стресом…

- Що то було? – безтолково помахав руками Зорян.

- Що з ногою, - тільки тепер я побачила роздерту штанину.

Зорян перевів на ногу не менш здивований погляд.

- Твою нехай! – безсило пробурмотіла я. – Отже, так, - й світ кудись подався з перед очей, -якщо я зараз вимкнусь, то без паніки, - поспішила я додати. - Емілю, допоможи піднятися.

  Помічний з нього був не дуже. Підняти він мене не здужав, довелося самій зробити над собою зусилля й ще Зорян допоміг підвестися. Зате потім, я повисла на Емілі ганчірочкою. І так-сяк дісталася та впала на своє місце в машині.

  Зорян, з виглядом людини, яка зустріла щось що виходить за межі його свідомості, періодично потирав обличчя й гулко видихав. Сів в машину й розідрав штанину… й ми всі оцінили роздерту рану. Особливо Зорян. Бо він втикав на свою ногу з виглядом «Що за чорт? І як таке може бути?»

- Кров зупини. Й поїхали шукати лікарню. Еміль, ти як? За кермо сядеш? – кинула я погляд і оцінила такий приємний зеленуватий колір обличчя мажорчика.

- Т-так! – закивав він головою.

- Впевнений?

- Ага!

- Якось ти невпевнено впевнений, але вибору у нас немає. Дай мені водички.

Еміль відкрутив корка й простягнув мені пляшку. Тільки мої руки її не тримали. Еміль спробував допомогти своїми тремтячими і я відразу боляче вдарила себе пляшкою по губах. Застогнала. Еміль засмикався і по губі пляшкою я отримала ще раз. Зашипіла. Повернулася до Зоряна. Той його «прекрасний» вираз обличчя нікуди не дівся, але він зумів обробити рану, хоча крові натекло достатньо. Мене замутило. Погляд від нього я поспішила перевести.

- Готові? Еміль, поїхали потихенько.

- Куди? – пискнув Еміль.

- В найближчу лікарню.

- А що ми там скажемо? – перелякано глянув він на мене.

- Скажемо, що на Зоряна напав собака, - буркнула я, героїчно змагаючись з нудотою від запаху крові.

- А! – видихнув Еміль.

- Знайди в інтернеті найближчу лікарню і поїхали.

Еміль активно зашарудів в пошуку телефону. І таки справився з собою, знайшов адресу, забив у навігатор й легенько рушив. Я ж змогла відкрити вікно.

- Зорян, живий?

- Наче, - глухо бурчить він.

На мить закрила очі. Перед очима тут же стали почвари. Мозку, благаю тільки не генеруй мені зараз тієї чухні. Займись краще пошуком ресурсу, бо мене щось уже відчутно розпочинає трусити. Мені холодно так, наче все тепло з мене викачали в одну мить. Від того холоду, здається, що навіть мозок теліпає в черепній коробочці.

Які цікаві нові відчуття!!! Ох, все-таки треба щось робити. А то незнання на що я здатна,  дещо напружує…Може й не дещо…бо я мало не здохла. Хоча, здається, що здібності перевіряються в процесі. Музикальний слух перевіряється в спробі відтворити звук. Художні здібності проявляють в бажанні малювати, ліпити чи креслити. А далі наполеглива праця і в тобі відкривається талант. Навчання і розвиток. Успіх приходить до тих, хто його завойовує, докладаючи максимум зусиль…Чого в мене в голові такі хороводи?

- Ті почвари більше не прийдуть? – стиха запитав Еміль.

- Сподіваюсь, що ми з тією групою завершили.

- Звідки вони взялися? Їх таких багато? – гриз губу і здоровий глузд Еміль

- Я не знаю, але список такий непогано було б мати.

- Будуть ще якісь? Чого вони хочуть?

- Питання чудові. Я не знаю, - буркнула я і закрила очі.

Але питання і дійсно чудові. Якби мене не було, то що було з цими двома? Вони б якось загадково загинули для світу? І можливо б ніхто на це не звернув увагу. Про Еміля б сказали, що то якийсь страшний рок переслідує їхню родину. А що там у нього з родиною? Треба дізнатися.

  До лікарні Еміль нас довіз. Він же і допоміг Зоряну, двері перед ним потримав відкриті. Від більшої допомоги Зорян гордо відмовився. Лікарня виявилася гарненька, ладненька з сучасним ремонтом і черговим лікарем, який видно і не таке бачив.

  Нас лікар зустрів скептичним поглядом і кількома вітіюватими виразами, коли оглянув травми. Зорян, впевнено заявив, що то собака на нього напала. Може у лікаря і були якісь сумніви щодо слідів на тілі, бо бурчав він, як водоспад по весні, проте допомогу надав. Та навіть більше, посадив мене на кушетку, посвітив в очі, поміряв тиск, задумливо постукав себе по коліні. Слідом оглянув Еміля.