Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Поліно, ти віриш мені? – раптом запитав Габріель, підходячи до мене.

- Тобто?

- Ти віриш мені, довіряєш? – він сів поруч зі мною.

- В мене немає причин не довіряти тобі, у всякому випадку, зараз.

- Добре. Для мене це важливо. Також важливо навчити тебе взаємодіяти в суспільстві. Я ні в чому тебе не звинувачую. Я повинен був спокійніше поставитися до того протесту в клубі. Просто інколи я забуваю про те, що ти в мене ще така маленька, вразлива й недосвідчена. Зрозумій мене правильно, я б ніколи не наважився піддати тебе небезпеці. Я знаю Ольгу, вона ображена на мене, тому хоче через тебе досадити мені. Але ти повинна навчитися давати відсіч. Я тебе кохаю, огортаю своїм піклуванням, але не хочу закривати тебе від усього світу, нехай він буває жорстоким і несправедливим. Ти повинна зростати не тільки фізично, але й морально, розумієш? Твій батько був занадто зайнятий собою, аби виховувати тебе. Я увесь вечір спостерігав за тобою, бачив, як ти нервуєш і тремтиш. Поступово ти почнеш ставати сильнішою і ніяка людина не зможе тобі заподіяти шкоди. Все приходить з віком.

- Я розумію, але… Габріель, цей вечір схожий на те, коли ти не вмієш плавати, а тебе кидають на глибину. Як хочеш так і діставайся до берега.

- Радикально, але ефективно. Поліно, той світ, у якому я живу, проти слабких людей. Якщо б між нами був лише секс, я повидив себе зовсім інакше, повір. Але ти важлива для мене, а щоб вижити в моєму світі, тобі потрібно стати заґартованою.

- Але мені все одно ця ситуація здається неправильною. Я не хочу знати твоїх колишніх подружок, не хочу думати про те, що колись ти належав іншій.

- Сонечко, я не річ, аби належати комусь. Ходити сюди, - Габріель посадив мене до себе на коліна. – Я був неправий, пробач за те, що змусив тебе тривожитися. Обіцяю, більше цього не повториться. Просто я вже звик до того, що ти така спокійна, тиха, а коли ти мені огризнулась, мене це вразило. Все ж у тебе, моя маленька, є кігтики та зубки, - він поцілував мене.

- Якщо чесно, я від себе такого не очікувала. Не знаю, як в мене це вийшло, але все ж таки, я змогла Ользі дати відсіч.

- Знаю, вона була дуже злою, хоча намагалася посміхатися, - Габріель знову поцілував мене.

- Послухай, - після декількох секунд мовчання, промовила я. – Пообіцяй, що більше нічого подібного не повториться. Я тобі довірилася, вперше та по-справжньому довірилася. Не ламай цю довіру, не роби мені боляче.

Габі задумливо подивився на мене, провів кісточками пальців по моїй щоці, потім притиснув до себе. В його обіймах мені було так добре й затишно.

- Обіцяю, сонечко.

Я була рада, що ми все ж таки почули одне одного та знайшли компроміс. Наступного дня ми поїхали по магазинах, готуючись до новорічних свят. Уся ця метушня допомагала забутися і наш колишній світ знову став цілісним та досконалим. Поряд із Габріелем я навчилася не думати про погане, не накручувати себе й просто радіти моменту. Ми купили штучну ялинку, безліч іграшок до ней та ще багато милих дрібничок. Цей Новий рік обіцяв бути веселим. Я ніколи ще так серйозно не готувалася до нього. Ми не їздили з батьком за покупками, не обговорювали, як і де саме зустрінемо свята. Була ялинка, подарунки, солодощі та цілий натовп татових друзів. Мене вкладали спати, а після півночі їхали кудись продовжувати святкування. Інколи тата зовсім не бувало вдома, тому я зустрічала Новий рік з виховательками. Тепер усе буде по-іншому.

Коли ми приїхали додому, Габріель дістав із багажника свого позашляховика, який нещодавно відремонтували, пакети з продуктами. Я тримала в руках коробку з іграшками для ялинки, терпляче очікуючи Габі. Несподівано звідкись з вкритих снігом кущів, вийшло кошеня. Воно було білим, тому серед зимового пейзажу майже не було помітне. Малюк був зовсім крихітним, напевно, тільки-тільки народився. Він навіть нявкати ще не вмів, тільки пищав. Величезні блакитні очиська дивилася на мене, а я відчула, що в грудях щось раптом болісно стиснулося. Я присіла та обережно торкнулася кошеняти. Воно трусилося від страху та холоду.

- Йдемо, - почувся голос Габріеля.

- Дивись, кого я знайшла.

- Тут багато котів бродить, це вже давно не новина.

- Заберемо його до себе, га? – я піднялась і подивилася на Габі.

- Серйозно? – моя ідея йому не дуже сподобалася. – Поля, тільки котів нам ще не вистачало. Йдемо, - він узяв мене за руку та попрямував до під’їзду.

- Ти багато працюєш, а я, щоб постійно не сумувати, могла б доглядати кота.

- Сонечко, я не люблю цих пухнастих монстрів, у мене на них алергія. Свіжий ремонт, нові меблі, він же все знищить. Знайти собі яке-небудь інше заняття, а я його з задоволення підтримаю.

Я подивилася на малюка, він сидів на снігу та спостерігав за нами. Мені стало його шкода, крихітний, самотній та напевно ще й голодний.

- Габі, будь ласка, - я зробила ще одну спробу поборотися за пухнасту грудочку.

- Ні, - твердо відповів Габріель, коли ми вже зайшли до під’їзду. – Ніяких котів, - його тон прозвучав строго, немов батьківський.

Я замовкла. Можливо, це дійсно погана ідея – забрати додому кота.