Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Я сидів у себе в кабінеті та уважно вивчав річний звіт. Поки більша частина компанії вже пішла на довгоочікувані новорічні вихідні, я ще продовжував працювати. Справ залишилося небагато, а вже потім, коли з ним закінчу, я теж дозволю собі відпочити.

Цифри різали очі, все поступово почало розпливатися. Я відклав папери на стіл та відкинувся на м’яку спинку свого шкіряного крісла. Подивився на годинник, що висів над входом у кабінет. Ого! Виявляється, що я тут вже сиджу набагато більше, аніж планував спочатку. Заплющивши очі, зітхаю. Потрібно зібратися із силами та завершити перегляд звітності, а потім поїхати додому, де мене вже чекає маленька, смачна вечеря й тепла постіль. Така приваблива перспектива все ж таки допомагає закінчити зі справами.

Коли я вже прибрався на своєму столі та на останок розкладав важливі документи по теках, до мене в кабінет зайшла Ольга. Саме на неї я й чекав. Вона винувато подивилася на мене, терпляче очікуючи, коли я дозволю сісти.

- Прийшла, нарешті, - невдоволено промовив я. - Вже зачекався.

- Так, - боязко відповіла Ольга.

- Ну сідай, - я вказав жестом на невеличкий диван, що стояв біля вікна. Вона слухняно сіла.

А я навпаки – підвівся та почав ходити по кабінету.

- Габі, - раптом не витримала Ольга.

- Замовкни. Нічого зараз не кажи, - гаркнув я, не маючи наміру вислуховувати виправдання. – Я сподівався, що ми все вже вирішили.

- Вирішили, - хитає головою.

- Тоді якого біса ти втручаєшся не в свої справи? – я підійшов та схилився над нею, Ольга втиснулася у спинку дивана.

- Пробач, - шепоче. - Я це зробила ненавмисно.

- Мені не потрібні твої вибачення. Яке ти маєш право погрожувати Поліні? Га? Хто ти мені така? Колишня дружина? Дівчина? Хто?

- Я… Я…

- Тобі робити більше нічого? Повидиш себе як незрозуміло хто.

- А як ти себе поводиш? Привів її, мацаєш, цілуєш… Як саме я повинна за цим спостерігати?

- Олю, це життя. Я не збираюся підлаштовуватися під тебе, зрозуміло? Ходжу куди хочу й з ким хочу. Ми з тобою вільні люди. Тому, моя тобі порада – тримай язика за зубами.

- Можеш не перейматися, - Ольга трішки посмілішала. – Нічого я твоїй малечі не зроблю. Просто хотіла зрозуміти, що такого в ній особливого. Насправді, вона виявилася звичайнісінькою дівкою. Мені цікаво зовсім інше, - вона якось дивно посміхнулася. – Скільки це твоє надумане кохання ще протримається? Чи розкажеш ти їй про Софію? Підпустиш свою Поліну максимально близько до себе? Чи зможе вона прийняти тебе справжнього? Знаєш, із твоїми секретами, мені навіть нічого робити з Поліною не треба. Габі, я надто добре тебе знаю. Б’юся об заклад, що ти зі своєю маленькою буваєш нещирим. Але правда завжди нагадує про себе, пам’ятай це.

Я випростався. Оля озвучила ті страхи, які я намагався придушити в собі з того самого моменту, як почав жити з Поліною. Дідько! Ця жінка, дійсно, добре мене знає.

- Йди геть, - рикнув я, ослаблюючи вузол на краватці. – Щоб після Нового року тебе в компанії вже не було.

- З радістю, - Ольга підвелася, закинула на плече сумочку. – Я піду, але моє звільнення ніяк не вирішить твоїх проблем. Ти сам собі ворог, Габріель.

Я їхав додому в глибокій задумливості. Мозок продовжував наполегливо транслювати почуті від Ольги слова. Будь-які секрети, як і зрада можуть зруйнувати стосунки. Я про це знав, добре знав. Без суцільної довіри нічого хорошого створити не вдасться. Але я не міг просто так вивалити на Поліну той тягар, який вже давно став частиною мене. Історія з Софією повинна залишитися десь глибоко в моїй підсвідомості та припинити турбувати мене. Але дідько… Навіть розуміючи, що Поліна та Софія – дві абсолютно різні дівчини, я все одно не міг не порівнювати їх. Можливо, мені вже час звернутися по допомогу до психоаналітика? Ні… Я ніколи не вірив у їх здібності зцілювати людську душу.

До того ж, нащо мені розповідати про невдалі стосунки? Ми живемо тут і зараз, а минуле вже давно залишилося у минулому. Софія напевно живе десь закордоном і в моєму житті, на щастя, вже ніколи не з’явиться. А значить, ця ситуація ніяк не може вплинути на мої стосунки з Поліною. Це трішки заспокоювало, але тривога до кінця все одно нікуди не зникла.

Зупинивши машину, я не поспішав заходити в будинок. Дістав із пачки цигарку, підкурив та сів на лавку, роздивляючись свій автомобіль на предмет недоліків. Усе ідеально, не дарма стільки грошей відав за ремонт. Затягнувся, неквапливо випустив дим, глянувши на вікна нашої квартири. Світло ввімкнене. Маленька чекає.

Стряхнувши попіл, я раптом почув тихий писк під своїми ногами. Глянув униз і побачив, що мало не розтоптав черевиком маленького поганця, якого напередодні Поліна хотіла забрати в дім. Ненавиджу котів. Яким б милими та слухняними вони не були, я їх просто ненавиджу, а все через Софію. Вона теж якось випросила в мене кота, а потім пішла, залишивши цю тварину в пам'ять про себе. Дуже жорстоко, враховуючи, що я й без того божеволів від болю. Заходити в квартиру та бачити цього пухнастого поганця було занадто важко. Я відав кота своїм друзям, що ані себе, ані тварину не мучити. Тепер ця історія знову повторювалася.

Малий запищав, потерся мордою. Я докурив, викинув недопалок та підхопив тварину. Кошеня було таким крихітним, тому з легкістю умістилося в мене на долоні. Я роздивився його, пошкоджень та зарази начебто не було, але до ветеринару все одно потрібно відвести. Малий повернувся до мене своєю мордою. Я побачив його величезні блакитні очиська, що таємничо блищали при світлі вуличних ліхтарів. Обнюхавши мої пальці, малий знову запищав.

- Худий, напевно, ніхто з сусідів тебе не підгодовує, - звернувся я до кошеняти. – Добре, не дивись на мене так, буде тобі їжа та теплий куток.

Обережно сховавши цього поганця у кишеню свого пальто, я зайшов у під’їзд. Фантазія вже малювала мені здивовані блакитні очі Поліни, коли вона побачить, що саме я її приніс у переддень Нового року. Посмішка розквітла на моїх вустах, звільняючи мене від тяжких думок, що стосувалися Софії.