Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Дзвоню у двері та чую квапливі кроки. Через секунду на порозі з’явилася моя маленька, одягнена в один з тих светрів, що я привіз собі з іншої квартири. Останнім часом Поліна часто почала носити яку-небудь мою сорочку або светр, що на її фігурі більш нагадував сукню. До цього я нікому не дозволяв одягати свої речі. Мені це було просто огидно. Але моїй маленькій я чомусь дозволив. Навіть зараз, стоїть така з хвостом на голові, одягнена в светр кремового кольору, що так добре пасує їй. Домашня, красива та безкінечно рідна, немов ми вже мільйони років разом.

- Привіт, - вона посміхнулась, встала навшпиньки, щоб поцілувати мене, але вона все одно занадто низька, тому я схиляюся до неї. Аромат ванілі, яким пахне її волосся, зводить мене з розуму.

- Привіт, - я пройшов у квартиру, обережно тримаючи пухнастого монстра, який почав соватися у кишені, намагаючись вибратися назовні.

- Я вже майже закінчила з вечерею. Через декілька хвилин можна вже сідати за стіл.

- Добре, я сьогодні дуже зголоднів.

- Допомогти тобі зняти пальто? – Поліна вже простягла до мене руки, але я зробив крок назад. Вона з нерозумінням подивилася на мене, а я ледве міг приховати посмішку.- Все добре? – збентежено запитала маленька.

- Так, абсолютно. Знаєш, я тут про дещо подумав і вирішив, - мій голос звучав дуже серйозно. – Тобі не здається, що нам не вистачає різноманіття?

- В якому сенсі? – Поля нахмурилася. Я побачив у її блакитних очах-безоднях проблиск побоювання.

- У прямому, тільки ти та я, нам не вистачає ще кого-небудь, розумієш?

- Нам ніхто сторонній не потрібен, - маленька схрестила руки на грудях.

- Що ж, - я обережно дістав з кишені кошеня, - тоді сама йому про це скажеш.

Поля розгубилася. Вона здивовано подивилася спочатку на мене, потім на маленького пухнастого звіра. Така чуттєва.

- Серйозно? – в голосі Поліни відчувалася недовіра.

- Так, - твердо відповів я.

Маленька обережно взяла кота на руки та ніжно погладила його. Ці дві вразливі істоти були дивовижно схожі між собою. Це мене дивувало та тішило одночасно.

- Спасибі, велике спасибі, - Поліна обійняла мене однією рукою та притиснулася щокою до моїх грудей. – Але як бути з твоєю алергією? – вона схвильовано подивилася на мене.

- Якось впораюся, - сміюся і вдячно цілую її в чоло за те, що вона пригадала про мою «хворобу».

Після вечері ми ще деякий час приділили маленькому пухнастому звіру, а після, нарешті, зосталися наодинці. Після сексу, який знову й знову змушує мою душу тремтіти від захвату та насолоди, я курив у відчинене вікно. Поліна ще довго розмовляла зі мною, зізнавалася у тому, що хвилюється за батька. Я зосереджено слухав її, добре розуміючи, що Поліні важливо ділитися своїми потаємними переживаннями. Це був підходящий момент, щоб у відповідь оголити свої страхи, розповісти про Софію, про той біль, що змінив мене, залишив свій слід, але я не наважився. Не вийшло. Слова застрягли в горлянці, нещадно роздираючи його. Це булу нечесно по відношенню до Поліни, адже вона була щирою зі мною.

Ми ще довго розмовляли, а потім маленька тихенько заснула в мене на грудях. Я теж наче б то провалювався у дрімоту, але потім все одно прокидався та думав про різне. Я намагався розібратися у собі, в своїх почуття, але тільки сильніше заплутувався. Якесь дурне передчуття не давало мені спокою, хоча для цього ніяких серйозних причин не було. Я закоханий у Поліну по вуха, це вже давно стало незаперечним фактом. Мені не вистачає її, коли я довго знаходжуся на роботі чи на діловій зустрічі. Наш секс цілком влаштовує мене. Влаштовує наше спільне життя, але гіркий присмак неправильності всього цього несподівано виник на кінчику мого язика. Здається, я почав серйозно заганятися. Напевно, вся справа в тому, що в мене довгий час не було стабільних стосунків і це залишило на мені свій слід. Із часом це мине. Такий підсумок трохи заспокоїв. Я ткнувся носом у тім’я Поліни, але навіть не встиг заплющити очі, бо почув вібрацію телефону.

Я потягнувся до тумбочки, узяв мобільний, глянув на екран. Незнайомий номер. Обережно, щоб не розбудити маленьку, я піднявся з ліжка та тихенько відповів:

- Слухаю.

- Привіт, - серце немов пропустило поштовх, коли в слухавці я почув її голос.

Легені обпалила нестача кисню, я навіть не помітив, що припинив дихати. Мені здавалося, що якщо цей момент нашого зіткнення трапиться, то я відреагую набагато гостріше, аніж вийшло насправді. Я тримався, щоправда, серце стукало в грудях, немов з’їхало з глузду.

- Ти? – питання начебто з мого горла зірвалося, а голос якийсь-то чужий.

- Я, – після довгого мовчання, яке практично розірвало мої нерви, чую відповідь.

- Навіщо? – підходжу до вікна та нічого не бачу, окрім непроглядної ночі.

- Сумувала, - короткий сміх, що більш схожий на знущання.

- Хіба? – самому смішно, тільки це гіркий, недобрий сміх, від такого можна збожеволіти.

- А ти хіба ні? – знайомий грудний голос, який так часто пестив мій слух, раптом змінився на ніжний голос Поліни.

- Що за дурня? – я подивився на екран телефону, дзвінок завершено. Чортівня якась!

Повернувся у ліжко. Поліна все ще спала, звернувшись у клубочок. Я обійняв її та зрозумів, що тут щось не так. Аромат… Я більше не відчуваю звичного аромату ванілі. Дивлюся на маленьку та помічаю, що замість світлого волосся на подушці лежать темні кучері. Мене пробив жах, я відсторонився та ледве не впав на підлогу. Незнайомка неквапливо прокинулася та подивилася на мене своїми карими очима, в яких я так довго губився через болюче кохання. Софія… Я бачив перед собою Софію.

- Габі? – голос належав Поліні й це остаточно заплутало мене. – Що з тобою? – вона намагалася наблизитися до мене, але я раптом прокинувся.

Серце все ще сильно калатало в грудях. На скронях з’явився холодний піт. Сон… Це був лише сон. Я ковтнув і подився на маленьку. Вона спить. Вдивився в її обличчя, побоюючись в ньому побачити риси Софії. Ні, на щастя, її немає. Це Поліна, моя Поліна. Віддихавшись, немов після довгого марафону, я знову ліг та міцно обійняв маленьку, насолоджуючись ванільним ароматом її волосся. Мені стало спокійніше, тому залишок ночі ніяких кошмарів вже не було.